Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 36

– Нехай Текелій, – гримнули, – хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!

Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина – отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:

– Хоч ми, – кажуть, – московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!

А тут ще й архімандрит, що жив у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:

– Убойтеся, – каже, – бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви – християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп’ятий на нім; коли ви його не послухаєте, то всі загинете необачно!

Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:

– Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!

Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що й мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:

– Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?

– Треба йти, пани-товариші, - одказав кошовий, – бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, господи поможи! Дай, боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде так як бог дасть!

Ті, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія, Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. «А се, – каже, показуючи на курінних отаманів, – теж військова старшина». От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав: