Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 26

«Благословеніємъ Отца, изволеніємъ Сына и содѣйствиєм Св. Духа, аминь; а коштом пана Василія Григоровича созданъ дом сей 1747 года, мѣсяца августа, 13».

– Сю хату, – сказав Корж, – будував Василь Григорович, по прізвищу Сич; його не раз обирали кошовим отаманом, їздив він і в Никитин ріг рядиться з татарами за границі[36].

Сі два будинки, дарма що стоять вже близько сто літ, а ще кріпкі, мов недавно збудовані. Глядячи на них, така спала думка на мою душу: чому якому-небудь багатому панові у нас на Вкраїні не купить їх на знос та й поставить у своїм парку? Зберіг би він ці будинки на довгі віки, звеселили б вони і щире українське серце, і скрасили б сад лучче тих мармурових венер, чорт батька зна по-яківській зроблених швейцарських халабудок, галанських курників і ще деяких панських витребеньок.

ІX

З Покровської слободи ми вже повертались в Михайлівку сухим трактом. Дорогою розпитував я Коржа, як запорожці боронились од несподіваних набігів ногайців і кримських татар; бо хоч кіш і був оточений з трьох сторін рукавами ріки Підпольної і Дніпра, однак кругом були ліси, чагарники, а Дніпро, як кажуть, татаринові не запина: не важко було і підкрастись. На мої запитання старий от що мені розказав;

– Ногайці, як ті хижі шульпіки, що підіймаються високо вгору, щоб лучче вгледіть добичу і наситить свою ненаситну утробу: то так, кажу, і ті бусурменські ногайці, щоб загарбать що або пхануть кого в неволю, мали звичай виїжджать верхи по п’ять чоловіка і більш разом на високі могили і з них оглядувать степи, чи нема їм якої поживи. Як побачать, було, що пасеться скотина або люди на роботі, то, як кіт на миш, наскочать та й забирають людей в неволю і заганяють скотину. Отакі злодійські набіги, чоловіка їх по десять і по двадцять, самих найзавзятіших, частенько лучались, то й наші, запорожці, виїздили на могили на сторожу; тільки такий був приказ, щоб не юрбою, як ногайці, а по одному, для одміни, щоб і запорожці, котрі по степах на роботі, що то наші. Ще часи ходили вони на нас великими загонами, прорились через границю і часом багацько робили шкоди, палили слободи, паланки, убивали людей і забирали в неволю, так що вже з Гетьманщини давали нам підмогу. Скільки разів доводилось і мені їх бачить і битися з ними. Отож, кажу, щоб устерегтись од сих набігів, запорожці посилали в степи в розвідку козаків, чоловіка по п’ятнадцять і по двадцять: опріч сього, од самої гетьманської границі, на північ східню, од ріки Орелі аж по ріку Кінку були побудовані радути: де гори – верстов на десять один од одного, де рівно – на двадцять і тридцять. В кожному радуті був курінь на п’ятдесят козаків, без чуланів і перегородок, з сіньми, а через сіни – комора, де складувалась козацька бутра. Ці курені були побудовані з доброго лісу і вкриті очеретом, дряницею, а деякі землею, і наоколо обгороджені ділованням з станею для коней. У сих радутах стояло по п’ятдесят вартових козаків, де в яких наші, а других – з Гетьманщини, і щороку змінялись. Сі козаки висилали од себе в степи пікети і розвідки, і сим побитом пильнували край од татар і ногайців.