Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 17

6. Селеніє Сухачівка – теж прозвана од козака Сухача, що сидів там зимовиком.

7. Селеніє Тарамське – стоїть воно над самим Дніпром на кам’яному і скелистому грунті. Дорога побіля його та по селі дуже труська і трудна: як їдеш, то й підкинув тебе, і тарамтить; од цього й прозвали її Тарамське.

8. Селеніє Карнаухівка.

9. Селеніє Тритузнеє.

10. Селеніє Кам’янськеє.

11. Селеніє Романкове. Всі ці села добули свої прізвища од своїх осадчих, що сиділи там зимовиками в промишляли пахарством і рибальством.

Теперечки перелічу ще слободи по тім боці Дніпра.

12. Селеніє Самара – так прозвано, бо стоїть на ріці Самарі. Як стали ж селиться в ньому з Гетьманщини, то і прозвали Новоселицей, а теперечки, як розказував, городом Новомосковськ. Біля того селенія збудували запорожці общежительний монастир[22], той самий, що й досі стоїть. За Січі було в ньому ченців чоловіка з двадцяток, а постригались вони в Києво-Печерській лаврі і жили собі хоч подаянієм, а в достатку. Церква була дерев’яна, во ім’я святителя Миколая, од того і монастир прозивався Самарсько-Миколаївський, і дуже був багатий ризницею і церковною утвар’ю. Замість архімандритів поставляли в ньому то строїтелів, то ігуменів. Запорожці були дуже богомільні, поважали монашествующих і кріпко держались свого закону. По великих празниках зіходились вони на поклонєніє у цей монастир, і ченці приймали їх страннолюбиво, ради чого і витальниці[23] були побудовані. Запорожці були щедрі і на подаяніє монашествующим, і на украшеніє церков божих.

13. Селеніє Старожилая Кам’янка, вверх по Дніпру, навпроти Нових Кодаків.

14. Селеніє Петриківка.

15. Селеніє Могилів, прозване так од осадчого, козака Могили, що сидів там зимовиком.

Теперечки ще по ріці Орелі:

16. Селеніє Гупалівка, прозвана теж од осадчого, козака Гупала.

17. Селеніє Перещепине на стовбовім шляху в Константиноград; теперечки пограничне село з Полтавською губернею, а тоді, за Січі, - з Гетьманщиною. Так, бач, як ще урочище перещеплювало наші землі, то й того козака, що тутечки сидів зимовиком, Перещепою прозвали.

От тобі і всі старожитні селенія запорозькі, котрі ще були до зруйнування коша. А де на яких урочищах були ще зимовики, хутори, пасіки і козацькі курені, як у кочових ногайців, бо всі скотарі, табунщики, чабани і отарщики плентались по степах і жили собі по куренях; звали їх кошами, а про осідле життя і святі церкви і в думці собі не мали, бо тоді у всіх оцих сімнадцятьох селеніях, що я вилічив, було тільки шість церков; перша – в Нових Кодаках, друга – в Старих, третя в Самарі, четверта – в Карнаухівці, п’ята – в Романковій і шоста – в Могилеві. А всіх на всіх – з монастирями і січовою – було дев’ять. Дивлячись теперечки на сей край, дивуєшся, як то він швидко заселився. Здається, і піввіку не минуло, як була пустиня, а теперечки, куди не глянь, – городи, містечка, слободи неначе з землі повиростали.