Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 15

– Діду, – озвався я, – чого се так ти задумавсь? Глянь, як округи нас гарно!

Корж підняв голову, озирнувсь і тихо промовив:

– Гарно, паничу, гарно, та не первина мені бачить; повештався я тутечки чимало на своєму віку; колись обидва береги були наші, запорозькі! – додав він смутно і схилив на груди свою голову.

– Що у вас розказують про стародавніх запорожців? Відкіля вони взялись і коли тутечки осадились?

– Коли і як у сих краях Січ осадилась, не скажу, а давно, дуже давно, бо як мої предки прийшли у цю Україну, то вже вона, та Січ, була. Чув же я од мого діда і батька та і од других старих людей, що січовики ще за старожитних часів прозивались козарами; а од того, що осадились понад Дніпром нижче порогів, гетьман Хмельницький прозвав їх запорожцями. І хоч вони й жили під державою московською за часів Петра Великого, а в своїх розпорядках урядкувались од гетьманів. Хмельницький же, поставлений од царя замість Мазепи[19], знаходився тоді в Гетьманщині і орудував усім краєм і козаками. Землями ж наділив запорожців ще польський король, а землі тієї у нас таки немало було, хоч би з яке царство.

– А ти пам’ятаєш, які тоді землі належали до Січі?

– Як же, усюди доводилось бувать: не раз вештався по них, розвозячи по паланках прикази та ордери. А було де і розгулятися: землі наші на полудень простягались од Буга аж по Случ, а вниз по Дніпру до великого лиману, де теперечки Херсон і Миколаїв. На полуніч уверх по Дніпру до ріки Орелі, що впада в Дніпр біля м. Китай-города (за Ореллю вже починалась Гетьманщина). На схід сонця – од ріки Конки – знов було наше аж до донських козаків і кримських ногайців.

– Чи до зруйнування коша багацько було у вас слобід і зимовиків?

– Ні, небагацько, ось які тільки й були. Почнем вгору по Дніпру:

1. Старі Кодаки – саме най стародавніше селеніе; воно стояло, як ще запорожців звали козарами. От що розказують про його старі люди. Старий Кодак був колись городом і належав до польської Корони, в ньому була і побережна кріпость, обведеная глибокими канавами і валами з підземними воротами. І теперечки ще, хоч посідали, а видко ті вали і канави[20]. В тій кріпості проживав тоді лядський князьок, ніби гершт який, і орудував цим краєм, населеним ляхами ж, почавши од польської границі по Дніпру до турецької – понад великим лиманом. Козари ж, як розказують, з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом, і, осадившись по тім боці Дніпра, на полунощ восточную, близенько присусідились ік тому польському князькові. Кошовий Герман, побачивши, що для його люду тутечки мало простору, та ще маючи деякі і другі заміри, розділив своє військо на три часті: першу зоставив на цім же місці по сусідству з князьком, другу опоселив за Доном, а третю, – п’ятнадцять тисяч, – одібравши найзавзятіших, пішов з ними в Сибір, і всю ту дику пустиню при помощі божієй завоював і підбив під державу руську. Так од цих-то козар, що зоставив Герман біля дніпровських порогів, народились і всі приснославні запорожці[21]. Як же розмножились вони так, що стало їм тісно на тих вольностях, що Герман наділив, от запорожці і стали прохать польського короля, з котрим жили у великій приязні і братстві, щоб він подарував їм землі кодацького князька. Польський король приклонився на їхнє прохання і дав указ, щоб ляхи перейшли на другі землі, а запорожцям по їх малоземелію одступили свою шляхетну дідичню. Так лядський старшина, що жив в Кодаці з князьком, одібравши той указ, і притаївся з ним: бач, не хотілось віддавать кревної дідовщини; запорожці сугубою докукою та й приневолили короля таке слово ляпнуть, що багацько воно лиха наробило і ляхам, і січовикам по приказці: «Не займай чужого – свого не стратиш». Так, кажу, і ляпнув от яке слово: «Попужніть їх, – каже, – хорошенько, коли не хочуть ласкою віддать вам свої землі!» От і почали запорожці ляхів по-своєму частувати, та й пужнули так, що вже й сам король не рад був тому слову; наробило воно те, що з братів стали ми ляхам лютими ворогами, бо запорожці сім літ шкварили ляхів, поки не забрали всіх земель і не протурили їх за Случ. З того часу – до зруйнування коша, Кодаки зоставались у владінні запорожців, і досі слава об них не вмовкла по всій околиці, бо там ще тільки заховались стародавні запорозькі звичаї.