Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 18

Дуб наш несло бистриною і колихало, неначе колиску. Корж, натомившись зранку, став кунять. Побачивши, що старому схотілось спочить, я помостив йому посередині дуба, і він, не одмовляючись, насунув на очі свою смушеву шапку, протягся і заснув.

VІІ

– Дніпро, перехопившись через пороги, широко розливається, а, зближаючись к Кичкасу, знов почина звужуваться; з обох боків спирають його високі скелі, і біля Кичкасового перевозу тече він узенько, так що вже пором ходить на канаті. Зате ж прорив собі тут Дніпро глибоку ложбину і бистро, сердито рине проміж високих скель, похилих над водою.

– Поки Корж спочивав, я пересів на ближню лавку до лоцманів, щоб побалакати з ними про тутейший край. Гребці були молоді парні, а рулем правив чоловік, літ йому шістдесят буде. Браво сидів він на рулі, закинувши набакир високу смушеву шапку, і смоктав тютюнкові корінці з коротенької люльки. Дуже насідав він на гребців і знай гукав на них:

– Гребіть, хлопці, гребіть, ближче буде!

Хлопці хмурились, однак од кожного покрику старого налягали на весла і дужче гребли, один тільки з них, самий молодший, осмілився озваться:

– Добре тобі, дядьку, повертать деменом, а ти б попер веслом!

– А довго ти живеш на світі? – спитав його старий.

Хлопець мовчав: небагацько тих літ прожив на світі – нічого було й лічить.

– Бач який! – гримав рулевий, – Я двічі стільки гріб веслом на своєму віку, скільки ти на світі живеш, так погреби з моє, та тоді вже й за демено берись!

Гребці усміхнулись, а той, що собі на лихо озвавсь, хоч і хмурився, однак мовчав, а старий сваривсь:

– Які теперечки чудні стали ці блазні, - гукав він, – з веслом не справиться, а вже хапається за демено, а обтім і байдуже, що коли не справиться, то й сам, дурень, з людьми піде на дно раків ловить!

Вже парень, щоб його умилостивить, гріб скільки сили так і сим сварливого діда не удовольнив.

– Не дуже греби, – знов гукав він, – увередишся, дурню, греби, як люди гребуть.

Щоб як-небудь оборонить хлопця од сварок старого, я почав з ним розмову.

– А відкіля ви? – спитав я.

– З Капулівки, – одказав старий, – з тієї слободи, де колись був старий кіш запорозький.

– Знаю, що ж там у вас розказують про той кіш? Відкіля він узявсь і коли осадивсь?

– Багато дечого розказують.

– Та вже розкажи хоч що-небудь.

– Добре. От що мені доводилось чуть про той кіш і про стародавніх запорожців. Колись давно, дуже давно, ще й дідів наших тутечки не було, понаходили у ці краї, звідки, ніхто не знає, здоровенні люди, в косову сажень, лицарі, чи що. От, як понаходили, та й стали шукати собі місця, де б їм оселиться. З ними прийшов і писар, по прізвищу Попович, дуже розумний і письменний, та ще й великий з нього був характерник. Знав він, що було на світі, що й буде, бо мав при собі таку книжку, що кого не спіткало б на світі, яка б кому доля не трапилась, то все воно було в тій книжці записано. От сі лицарі чи козаки зібрали громаду і на раді, обравши собі кошового отамана, запитали писаря Поповича: «На якім місці їм селиться і чи надовго?» А писар глянув в книжку та й каже: «Селіться кошем на Чортомлику, де теперечки наша Капулівка, – на всі двісті літ». Як сказав писар, так воно і сталось. Сиділи вони біля Чортомлика, поки не пішли з тим Мазепою під шведа. Писар Попович і тоді був ще живий, бо, кажу ж вам, був характерник. Було щодесять літ невідь-куди пропадав, а там через місяць і прийде, такий гладкий і помолодшає; стануть його козаки розпитувать, куди ходив, де був, то він їм і каже «Ходив напитись живущої води». Отож, кажу, як пішли під шведа, то без них і зруйнували кіш на Чортомлику; от запорожці знов питають писаря, де їм ставить кіш? «Став те, каже писар, – у крейдяній балці біля Каменки, тільки не дуже коштовно будуйтесь, бо недовго тамечки насидитесь». Так воно й сталось; пішли запорожці до турчина і провештались у його літ з двадцять, як написано було у писаря в книжці. Та вже, як стали копать лінію на запорозьких вольностях, землях, писар Попович і заявив, що вони знов підуть вверх по Дніпру і стануть кошем біля ріки Підпольної і тамечки будуть сидіть сорок літ, а далі зруйнують кіш, і вже не буде ні війська, ні козацтва, так каже: «Коли не буде ні війська, ні козацтва, то й я не хочу по світу блукать, буде кому і без мене писарювать, бо наплодиться тих писарчуків досточортів!» Взяв та й вмер. Все сталось, як писар Попович казав: зруйнували кіш, нема ні війська, ні козацтва, нема й таких уже людей, які колись були! Гляньте на Микиту Леонтійовича, – додав старий, кинувши оком на Коржа, – ось які люди були, сто літ йому, а коли б довелось гребти, то й гріб би, не так, як теперечки сі блазні, що бісма у них ні сили, ні хисту, ні покори!