Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 64

Можливо, за всім цим крилася проста річ — змалку її вчили обирати не те, що хочеться, а те, що буде краще в тій чи іншій ситуації. Важливим питанням було не «Що?», а «Навіщо?». Коли вона не хотіла їсти обіду, бо була не голодна, бабця завжди казала їй: «Мусиш з’їсти, а то потім не буде». І ця ситуація присутнього на кожному кроці ощадливої радянської дійсності «потім не буде» завжди виявлялося вирішальним під час прийняття рішень. Треба було читати позичену книгу зараз, хоча й не було жодного настрою, бо потім не буде, треба було наїдатися сезонними овочами та фруктами, поки були, купатися в морі й засмагати до отупіння, одягати на себе не те, що хочеться, а те, що є, бо мода швидко мине, а дістати дефіцитний модний одяг дуже непросто, треба було примушувати себе довго спати по вихідних і рано вставати в будні, хоча хотілося зовсім навпаки, і так без кінця. Здається, її слухняна натура настільки добре засвоїла цю методику, що всі її справжні смаки та бажання просто зникли, залишивши по собі тільки безкінечний посмак вагання, а її віра в себе цілковито розчинилася в тому таємничому, захованому в нікому не знаному місці, контейнері, де зібрана викрадена в багатьох поколінь дітей віра в себе.

Свідомість бунтувала сама проти себе, улаштовуючи демонстративні напади цілковитого хаосу, коли Христина раптом вирішувала послати все подалі й різко змінювала плани без жодних раціональних пояснень. Дзвонила клієнтам, відміняла прибирання та йшла з книжкою в парк чи на каву, у кіно, на концерт, куди завгодно, тільки не туди, куди зобов’язували її йти записи в блокноті. Іноді такі напади стихійності траплялися навіть проти її волі, і вона, замріявшись, пропускала свою зупинку, потім не встигала пересісти в інший транспорт, безнадійно запізнювалася до перших клієнтів, далі до наступних, їй дзвонили, сварилися, вона втрачала заробіток, нервувалася, намагалася встигнути, хоча й усвідомлювала, що боротися з собою марно: вона однаково щось переплутає, заблукає, не встигне, не зробить, ошпариться, поріжеться, вивихне ногу або руку, кинеться рятувати з-під коліс безпритульне кошеня, яке повезе до ветеринара. У такий день обов’язково щось трапиться, і він пройде всупереч усім ранішнім планам. Тож краще попуститися відразу.

Іноді їй дуже хотілося знову навчитися по-дитячому чітко знати, чого їй хочеться, а чого — ні, які книги, напої, музика є її улюбленими, а які вона видає за улюблені, піддаючись чужому впливові. Але попри всі її старання ці прості навички ховалися надто глибоко під нашаруваннями пізніших комплексів, страхів, розчарувань, побоювань і раціональних мотивацій, тож видобути їх звідти ніяк не вдавалося. Доводилося просто миритися з собою педантичною і з собою хаотичною.

Христина вважала, що такий підхід до власних відчуттів та уподобань робить її неповороткою, застиглою у вічних примітках, поясненнях, уточненнях, і все її життя перетворюється на покреслену й заляпану випадковими чорнильними плямами чернетку, на якій уже навіть вона сама не здатна розібрати написаного та відділити правильні рішення від хибних. Особливо відчутним це все ставало в стосунках. Вона ніколи не вміла, як Соломія, просто захопитися чимось і не звертати уваги ні на що, крім власних відчуттів у той конкретний момент. Її завжди від самого початку починало бентежити все, що буде або може трапитися далі — перспектива цих взаємин, імовірні проблеми, недоліки в характері та зовнішності партнерки, те, що від неї приховується, або те, чого вона не помічає, бо знає людину недостатньо довго. Христина ненавиділа себе за те, що так ретельно зважує кожну фразу, продумує кожен жест, багато разів подумки повертається до тієї чи іншої ситуації, намагається проаналізувати її знову й знову, аж поки десь на кінчиках нігтів не ставало відчутним і аж болючим усвідомлення, що саме тепер і зараз вона руйнує все те, що ще не створила, а якщо не зупиниться зараз, то ніколи й не створить.