Читать «Вічник» онлайн - страница 139
Мирослав Іванович Дочинець
Иншим разом молодий газетяр несподівано спитав, де б я бажав мати могилу і яку. Спочатку я відмахнувся, але тут же подумав: се дуже природне запитання. І спробував дати відповідь:
«Хочу, щоб поховали мене так, як і всіх ховають. Я був такий, як усі. Камінь на могилі не обтяжить мене, бо й сам я був камінцем, що котився по сій землі, аби не порости мохом. Добре б не щербити камінь різними написами. Та коли вже треба додержати звичай, нехай виб'ють на камені такі слова: «Дякую тобі, Боже, що я жив на сьому світі».
Допитувався він і про те, як і скільки я молюся.
«Без молитви, як без одягу, я не виходжу з дому. Молитви мої короткі і зазвичай подячні й покайні. Але, буває, щось і прошу для себе. Прошу потрібности. Щоб я був потрібний иншим, потрібний Господу і був потрібний собі. Се три камені, на яких постає моє земне життя».
Якось він подячно зізнався, що багато чого навчився в мене.
«Се я в тебе повинен учитися, хлопче».
«Чому?» – дивувався він.
«Ти шкодуєш про те, що було з тобою раніше?»
«Ні», – відповів хлопець.
«Боїшся того, що буде в майбутньому?»
«Ні».
«Робиш те, що тобі подобається?»
«Так».
«Зустрічаєшся з тою, котру любиш?»
«Так».
«Товаришуєш з тими, з ким тобі цікаво?»
«Так».
«То чого ти в мене ще хочеш навчитися? Я сам усе життя сьому вчуся. А ти, завдяки своїй здоровій молодости, вже се маєш».
Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.
«То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».
Відкрив я йому і велику таємницю статей. Чоловік прицінливим зором бачить у жінці лише тіло й очі, а все инше придумовує собі. Жінка чує тільки його голос і вгадує потрібний їй запах, а все инше навіює собі. Так вони знаходять одне одного, дві половинки любови.
Коли я підупав на силі, мусив перебратися на добування до родича за Перевал. Прощався зі своїм молодим другом, до якого встиг прихилитися. Ми обидва були сумні, і він чекав якогось напуття. Тоді я сказав йому:
«Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то тяжка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до иншого серця. Лише його повнота наповнить твій словесний рядок. Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»
Навідав я і Чорний ліс. Він і далі лишався заповідною цариною, хоча й намірялися прорубати сюди дорогу. Та її завалило камінням. Через те заглух і потічок із золотою водою. Довкола базарувало нелякане птаство і розкошувала звірина. Ніхто не тривожив костей спалених лісових братів. Я поставив на тому місці невелику каплицю. І віконце припасував так, щоб сонце кожної днини затеплювало свічу на гранітній плиті.