Читать «Вічник» онлайн - страница 140

«Їх немає, – мовив я до височини, що синіла через смарагд модринових крон. – їх немає, але я ще тут – твій служник. І нехай і далі все зі мною стається по Твоєму слову».

Там було тихо і спокійно.

De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.

Приходить час, і тиша вічности запливає в тебе, як ти колись запливав у ріку чи море. Якось під мукачівським замком я купив у старої швабки столярний інструмент. Темні лискучі рубанки, стамески, свердла, молотки, коловорот. «Се ще інструмент мого діда, – врочисто пояснювала бабка, загортаючи в ганчір'я іржаве залізяччя і побиті шашелем стусла. – Він сам його зробив і майстрував ним по всій латоричній долині. Навіть у графа Шенборна. І батько з ним робив, і чоловік».

Вдома я перебрав сі речі, вичистив і розвісив по стінах робітні. Старе, відполіроване руками дерево тьмаво світилося, променило тепло. Я радо брав його до рук, хоч мав і новіший інструмент. І все більше призвичаювався, закохувався в ті поробки. У тихі благодатні вечори в майстерні не перестаю дивуватися мудрій зручности й податливости сього нехитрого, на перший взір, примітивного реманенту. І щоразу з лагідною вдячністю і захопленням думаю про старого майстра з-під Паланку. Я й імени його не знаю, але дарунок його вмілої і доброї руки завжди зі мною.

Мабуть, се і є крупинка людського безсмертя.

Дійшовши перестиглого віку, я все частіше зазираю за плече – що там лишилося? Де мої сліди розуму, душі й серця? І нічого не бачу. Бачу лише жменьку ягід, розсипаних на лавиці в саду. Се моє минуле, моє сьогоденне і будучне. А ще – серце, живе серце. Воно кам'яніло на студених вітрах, а я його відживляв знову і знову.

Обертаюся назад і згадую свого діда. Найцінніше, що залишив він по собі, се – камінь.

Дідо з леґінства служив у графського фоштера. За се йому нарізали дараб землі над селом, під самою хащею. Се місце й нині називають Сирітським Горбом. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пастися.

Дідо сплів з верби кучу, обваляв и глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було колоти горіхи. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці.

За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай в иншому місці. Але дідо затявся. Він обв'язував плиту мотузяччям, устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут спориші серед літа горіли на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі.