Читать «Вічник» онлайн - страница 138
Мирослав Іванович Дочинець
Якось доктор Фединець привіз до мене одного посадового пана з Москви. Я стругав грабельки для сусідки. Гість поводився навелично, задавав мені в'їдливі запитання. Аж Фединцю було незручно. Чутливим вухом я вчув, як москвич хмикнув до нього:
«Нє панімаю, калєга, чєм вас мог пакоріть етот васьмідєсятілєтній дєдок?»
У мені щось збурилося (ні, не за себе – за свого приятеля), і я відрізав, що мені набагато більше років. Ступив до нього, торкнувся пальцем оголеного передпліччя:
«А вам рівно п'ятдесят три. А нирки вже спрацьовані, і кишківник самоотруюється, і ноги у вас пухнуть, недовго до мокрих виразок...»
Гість побордовів лицем, шарпнувся до авто. Згодом через Фединця він попросив, аби я дав йому якийсь припис для лікування. І я дав. Коли в похилому віці сам доктор заслаб, теж радився зі мною. Я напучував його їсти щодня легкі страви з кукурудзяної крупи. І се його тримало ще кілька років.
(Моя мамка прожила 98 років при тілесній спромозі і ясному розумі. Земне життя тихо покинула уві сні. В останні роки вона їла одну їжу – запарену кукурудзяну крупу, яку запивала кислим молоком і томатним соком. Кожного порівну в трьох частках. Коли рідні бідкалися, що так вона геть упаде в силах, мамка всміхалася: «Та ні, якраз ся їда додає мені сил довше лишатися з вами».)
В Мукачеві запізнався я і з молодим новинарем (він так і підписувався в газеті), що товаришував із сестриним онуком. На все він клав свої гостре чорне око
і вмів вихопити сутність побаченого.
«Про що ти пишеш у новинках?» – запитав якось я, бо газет майже не читав.
«Я пишу не про те, що, де і коли сталося, а – як і чому се сталося».
Мені сподобився сенс його розмислу. Він зачастив до мене кожної неділі. Я прилучав його до садівництва, водив околицями, вчив споглядати світ. Бо немає нічого милішого за злуку з природою. На погулянках м'язи тішаться рухові, легені напиваються кисню, очі розкошують у просторі, мозок набирається картинок, відпочиває.
На тих променадах хлопчище витягував з мене спомини, і я немало переповів йому. Він дещо записував і скрушався: що з тим робити, хто се оприлюднить? Я дня годиться втішав його, що копійка має два боки і мас властивість перевертатися. Чекай і все прийде, чому належить.
Мене смішила, але й тішила його невичерпна доскіпливість. Раз запитав:
«У чому щастя, діду?»
«А сам ти як гадаєш?»
«У любові до жінки?»
«Ні».
«У грошах?»
«Ні».
«У владі над иншими?»
«Ні».
«У родині?»
«Ні».
«В роботі?»
«Ні».
«У вірі?»
«Ні».
«В добротворенні?»
«Ні».
«В мистецькому занятті?»
«Ні».
«В друзях?»
«Ні».
«В розвагах?»
«Ні».
«То, може, в боротьбі – за свою землю, за свободу, за рідну мову, за віру?»
«Ні».
«То в чому ж, діду?»
«У всьому, що ти перелічив. Але не поокремо».
Щастя... Його чекають і шукають, за нього борються й страждають, не знаючи доконечно, що се таке. Ніхто не обіцяв нам щастя, зате обіцяно допомогу. І я не знаю рецепції щастя, зате знаю, як наповнити втіхою кожен свій день.
