Читать «Вічник» онлайн - страница 137

«Настільки незбагненно, що схоже на казку», – сказав тоді я.

Старець посміхнувся:

«Якщо Я сказав вам про земне, і ви не вірите, – як повірите, якщо буду говорити вам про небесне?" – се з Євангелія від Іоанна».

Наважився я тоді попросити отця Василія щадити більше своє серце, подав деякі ради. Настала його черга подивуватися. Сказав, що роками виписує медичні часописи, аби дізнатися більше про свою недугу, а я за якусь часину виклав йому діагноз.

У великому боргу ми перед тим мислителем. Ясно й рівно горіла його подвижницька свіча, осяюючи праведні труди, які тоді майже нікому не були потрібні. Та він тим, однак, не переймався і нікого не судив. Він і далі самозречено «стриг своїх овець».

Не похваляйся своїм хистом і не жертвуй усім заради свого ремесла. Бо народжені ми не для ремесла. Воно дано лише в поміч душам, які зліпив великий Ремісник. І втішився. То й ми більше тішмося тим, що душа наша доброго творить, а не руки й мозок.

І не суди инших. Бо немає справедливого суду. Не просівай добро і зло. Бо людина зла хвилину, а добра – день. І навпаки. Життя часто псує людську вдачу, але не псує людину. А наше недосконале око бачить її злою, недоброю. І навпаки.

Немає правильної оцінки. Немає справедливого суду. Непомильне тільки милосердя.

... А мої дні звідтоді покотилися дрібними горішками попід рідні пороги. В Мукачеві жила моя сестра, яку я видів лише дитиною, коли вернувся з Румунії. Якийсь час я перебув у неї. Шукав собі окреме гніздо. В ближньому селі знайшлася хижка з великим садом, який перетинав веселий потічок. Обійстя огинав молодий лісок, провіяний грибним духом. Я одразу прикипів до сього місця. Державну роботу полишив, узявся до майстрування з деревом, аби відволікти увагу від цілительства. Бо жони-сороки вмить рознесли поголос про мій хист.

Владникам се не подобалося, хоча потайки приходили й самі, і родину приводили. Хвороба всіх рівняє і упокорює. Заприятелював зі мною і знаний лікар Фединець, розумний і чуйний чоловік. Либонь, про таких казав мудрець: пан своїм рукам, друг своєї долі, слуга своєї совісти. За службової повинности йому не личило знатися з якимось знахарем. То він просив, аби я носив йому свіжу зеленину, гриби і ягоди. Я приходив з кошелем і ми годинили в бесідах у його маленькій кімнатчині при кабінеті. Вона більше скидалася на капличку. Я змайстрував йому з дикої черешні шафку для халатів, підібрав таку текстуру, аби з-під лаку проступав хрест. Він се одразу запримітив і мовчки обняв мене.