Читать «Вічник» онлайн - страница 113

На золото в мене було набите око ще з черленої скали. Я намивав по 3-4 норми і ділився золотими зернятками з каліками, аби й вони мали якийсь «приварок» – ріденьку бовтанку з брюквою чи риб'ячими головами. Для виснажених зеків сього було немилосердно мало. Робота вбивала, голод ламав волю, відбирав розум. Вони весь час за щось билися. Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити. Але й красти не було чого. А золото тут не мало ціни. Як і життя.

Люди непомітно відходили, се й смертю не можна було назвати. Бо людська смерть вимагає поховання. А вічна мерзлота і камінь не приймали мерців. їм судилася нетлінність під зішкрябаним мохом. І ніхто з того не печалився, сповідуючи табірну примовку «помри ти нині, а я завтра».

Я вчив їх ощадити сили, не витрачати себе до решти, бо стахановська карта все одно не рятувала. Вчив не догоджати марно начальству і «блатарям». Строк тут не мав значення. Лише – життя або не життя. Вчив бути здоровішим, твердішим, хитрішим – тільки для себе!

То були уроки тваринного виживання, які я сам пройшов у Чорному лісі. Я призвичаїв їх щипати все живе, що траплялося під руки і ноги – гілочку, ягідку, травицю, гриб. Ми рубали віття сланника, виварювали його й пили. Купивши лояльність конвою золотим самородком, я варив «тайгові борщі». Кождий із нас назбирував у жменю все, що ворушиться – рачки, жаби, черв'яки, ящірки, гусінь, жуки – і вкидав у бляшанку. Приправлялася страва дикою зелениною і була незмірно поживнішою за табірну баланду.

Мастями з лишайників, ведмежої жовчі і рудних шкрябанок я вилікував застарілу екзему начальнику режиму, тому мав право на помірні вольності. Недалеко від нашої зони стояла бійня, що постачала Магадан. М'ясо для командної верхівки, кістки – для сторожових собак. Я попросив, аби кров, яку спускали на землю, зливали в бідон. Яка се була для нас підживка! Цинготні нещасники смакували кров'ю щодня, і їх обличчя, задубілі й поплямовані пелагрою, одживали, набирали барви кедрової кори. Зеки, що ходили за бідонами, потихеньку тягнули й кістки. Ми перетирали їх камінням і підсипали в «тайгові борщі». Від сього не був у програші й начальник. Без усяких зусиль скоротилася смертність, зріс видобуток. Золото рікою текло в «закрома Родіни». (Овва, я й донині не знаю, що се таке.)

Хоч би що там, а підневільна праця була нестерпною. Паралізувала волю. Мої очі заздро хапалися за низьке хмаровиння, що вільно пливло собі над убогими сопками. Людина, як і звір, народжується вільною, з потребою простору, з прагненням жити по своєму. Тут сього позбавляли, нищили людське в людині.

Краще милуватися птахами, ніж сидіти й мріяти про крила. Хто знає, чого чекає, і вміє чекати, до того все приходить вчасно. Бо немає більшої влади, ніж твоє серце. Себто влада над собою.

В череді моїх днів не перестаю дивуватися ув'язаній змінності подій, їх ланцюговому зв'язку. Але треба мати проникливий хист се відслідковувати. Коли хочеш щось збагнути, щось поміняти, пильніше перебирай вервицю свого тривання. І збагнеш: усе, що тебе оточує, вийшло з тебе. Поважний Джеордже любив промовляти: «Те, що вбиває, те й лікує».