Читать «Вічник» онлайн - страница 111

«Тогда здохнеш раньше врємені».

«Я не кріт, щоб здохнути під землею».

«Нет, ти всьо равно здохнеш в земле».

Мене відвели в карцер, видовбаний у скалі, роздягли до білизни. На стіні, як сталактити, замерзли бурульки, під ногами теж крига. За постіль правила вузька лавиця. І все. Замість вікна – вічко тюремника. Скриня мерця. Але я назвав її келією. Отцеві Паїсію вона б сподобалася. Як він казав: «Монах мусить умирати много разів на день, коли сього вимагає послух». Я теж був готовий до сього.

Доки я мав сили, то співав. З монахами я приохотився до співу. Яка се полегкість легеням, яка розкіш душі, котра говорить тоді з небесами! Я співав, і мене се кріпило. А вартовий клав на дверях крейдяні хрестики. То означало, що мене за порушення позбавляли денного окрайця і кварти окропу. Та я все одно співав, і пара з рота клубилася в промерзлій норі.

Далі, коли голос вичахав, я молився. Спочатку пошепки, відтак подумки. Молитва гріє. І – жодної думки, жодного руху, щоб не тратити енергію! Думки теж забирають тепло й енергію, а молитви її дають. Я скулювався на дошці, як гусінь, і уявляв, що обертаюся в тверду лялечку мотиля, якій не дошкуляють ні холод, ні голод, ні муки чекання. Муштра тіла в лісі мені тепер помагала. Я піднімав, як павук, ноги і руки і трусив ними – щоб кров не застоялася, щоб доходила до нервів і мозку.

«Carcer duro, – шамкотів шнирь-прибиральник, колишній ленінградський академік. – Що означає одиночне ув'язнення. Ще при Цезарі тюремники так ламали нескорених. А ти б скорився, хлопче, як я. Хоч придурися зламаним, слухняним. Покора стіну пробиває, карцерний ти дуро...»

Я слухав його і мовчав. Беріг сили.

Через місяць мене витягали й несли до барака. Кілька днів я оклигував, молитовні люди (тоді їх було много на Колимі) підтикали мене ганчір'ям, сипали в жмені крихти. Та я знову відмовлявся працювати і мене знову замикали в скалу. Другий місяць, третій... Я ставав безтілесною, безгомінною тінню. Сій мартирії міг би позаздрити найзатятіший схимник. Я прийняв се і не ремствував, і нічого більше не жадав. Я їв свій хліб і пив свою воду. Беріг сили. І не вмирав.

По якомусь часі начальство шукало спосіб спекатися мене, переводило на вольфрамовий, олов'яний, молібденовий рудники. Але там усе повторялося, колесо переверталося на другий бік. Я сповідував «отказ». Про мене заговорили і зеки, і обслуга:

«Є такий монах, що з берданкою ішов на танки. А тепер намолює каземати Колими. Вічник каторги».

Сім разів упади. Вісім разів підведися. Знегоди тебе підстьобнуть, зроблять сильнішим, мудрішим. І переллються сльози в золото.

Коли життя не варте копійки, коли ти засинаєш сном смерти і з подивом прокидаєшся, – стаєш цілком иншим. Минуле давно пропало, а будучного не існує. Ніщо не може тебе зворушити, похитнути. І ти думаєш: якщо се комусь потрібно, отже – потрібно й тобі. І перестаєш перейматися злигоднями плоті, знову віднаходячи в корості інстинктів свою душу. І починаєш по-новому дихати, видіти і чути світ з тихим замилуванням. І крижана стіна починає танути від незримого тепла твого серця.