Читать «Вічник» онлайн - страница 112

Й направду неспогадано зрушився лід у моєму черговому карцері і почав стікати струмком під двері. Усі начальники Верхнього Ат-Уряху приходили позирати. Мені про всяк випадок принесли куфайку, бурки, дали буханку хліба й оселедець. Мені се видалося добрим знаком.

«Мусить прийти якийсь випадок, – казав один розумний чоловік, що сидів зі мною в Сусумані. – Якась помилка в грі долі з нами мусить бути, якийсь прорахунок в її холодному розмислі».

Такий випадок прийшов. Був Новий рік. І начальник вирішив розважити свою молоду жону, що приїхала з Ленінграда. Наказав привести мене. Я спирався на стіну, аби не впасти, мружився, аби не засліпнути від ламп.

«Смотрі, Лєна, ето бандіт в рясє, которий одін поднялся на мотострелковий взвод. Теперь ето лагерная пиль. Но еті бандеровскіє мощі, етот дряхлий старік до сіх пор счітаєт себя нашім політіческім врагом. А єму, кстаті, столько же лєт, как і тебе».

Столична вродливиця нервово засміялася і налила повний стакан коньяку, підсунула марципани, помаранчі: «Угощайтесь».

Начальник кивнув: «Сегодня я добрий, бері со стола что хочеш».

Я не мав сил рушити.

«Подвєдітє єго».

Я став над столом, простягнув руку і взяв книгу. То був томик Стендаля. Жінка впустила на підлогу чарку. А я повільно поплівся назад.

«Извінітє нас!» – істерично крикнула вона навздогін.

Я зупинився і сказав їй: «Вас поболює ліва грудина. Її треба видалити. Якнайскоріше. Ви будете жити».

У карцер мене не повели, відправили в «больничку». А через місяць призначили обслуговувати тюремну читальню. Часу було доста. Я прочитував книгу за книгою, енциклопедії, словарі, взявся вивчати мови. І вчителів вистачало, люди сиділи з цілого світу – академіки, дипломати, єпископи, німецькі полковники, галицькі сотники, естонські міністри, грузинські князі, розважливі люди у вишиванках під тюремним сукном. Україна була для них релігією, яка допомагала вижити.

«Україна – благодатна земля, – захоплено говорив поет із красивими сумними очима. – Кожен українець народжений для щастя».

«Нікому із смертних не обіцяно щастя, – тихо зауважував литовський ксьондз. – Лише обіцяно допомогу...»

Иншим разом я допитувався його: «Війни, табори, вакханалія безуму на волі – се череда випадковостей чи покара Всевишнього?»

«Ні, Він не карає», – сказав отець.

«Отже, Він покинув нас напризволяще?»

«Ні, Він відійшов у тінь, даючи нам свободу вибору. І коли ми оберемо путь, Він піде нам назустріч. І дасть волю».

«І коли то буде?»

«Про се не думай. Думай, як жити й боротися. Vivere navihare, – казали латиняни». «А як потім із сим жити?»

«Усе забудеться».

Мої колимські «курорти» довго не тривали. Вище начальство дочулося, що «ярий враг народа» бавиться

з книгами, і мене відрядили на золоту копальню. Як «відказника», в забій не посилали, а приліпили до інвалідів, що намивали золото вручну. Здебільшого одною рукою. Ґрунт нагрібали лопаткою в лоток і, намивши води, струшували лоток над потоком. Обмитий камінь вибирався, а на дні, коли збігала вода, лишалися золоті крупинки. їх піддівали нігтем і клали на клапоть паперу. Наприкінці зміни добуте важили «на око» і щасливцям давали шістсот грамів хліба.