Читать «Вічник» онлайн - страница 115

Коли я відміряв ногами безпечний відтинок дикого простору, наважився заглянути в ненецьке селище. Підстригся, поголився, і ненці прийняли мене за геолога. Я легко виміняв прихоплені самородки на продукти і речі, які могли мені згодитися. А тоді закоренився в тайгову глушину. Знайшов старий барліг і зажив звичним привільним життям лісовика. Я добре знав, що з Колими нікуди не втечеш без справних документів. Дорога на материк або літаком, або пароплавом – через сито патрулів і червонопогонників. Та я нікуди й не поривався звідси. Просто дихав волею, розкішшю самотности. Вбирав у себе призабуту музику лісу. Душа моя знову була на місці. Нерви знаходили спокій. Верталися дитинні сновидіння і прості, як сама земля, думки й почуття. Новою силою наливалося тіло.

Я не згадував, як инші зеки, колишнє життя. Не ділив його на минуле й теперішнє. На ліпше й гірше. Воно в мене одне і цільне, раз дане Богом і надихане Ним у радощах і юдолі.

Я хотів тут прожити все життя, а коли прийде урочний час, – тихо спочити в земляній ямі. Як блаженний Лавр. Тепер я ще більше розумів сенс його втечі від миру. Та світ не відпускав мене. Багрянець за лічені дні запалив листя. Модрини посипали іржаву хвою, і за ними оголилися зубасті скали. Враз розпластав зелені віти сланник, пригорнувся до землі. Риба очманіло ринула вниз за течією. А з блідого неба на неприязну голизну сипонув сніг.

Дуже скоро з гіркою ясністю я збагнув, що без зброєвого полювання і теплого житла я не перетягну безконечну колимську зиму. («Колима ти, Колима, чудная планета, дев'ять месяцев зіма, остальное лєто»). І подався шукати зимівлю.

Прихистив мене у своєму чумі самотній камчадал Тику, їхній ворожбит. Ми з ним били тюленів, вичиняли шкури, стругали панти і лікували по ближніх становищах людей. Тику обкурював і шептав, а я після того підступав з ліками, які готував з підручного матеріалу. Тику любив слухати мою гру на вівчарській дримбі – єдине, що я мав тут з вітцівського краю. А мене він навчив різьбити по кості.

Яке се було благодатне заняття тривкими полярними вечорами! Воно вливало в серце солодкий спокій. А на матових висічках нехитрого костяного узору спочивало око. За шкурами чуму трубіли олені, скімлили спросоння собаки і водно зливалося безмежжя тиші і мороку.

І надходили ночі з лілово-малахітовим сяєвом. Його пучечки сіялися в морозяній імлі і викрешували таємниче гудіння. Видавалося, що то небесні янголи грають на осяйних гуслях.

Я прислухався до строю заклинань знахаря, придивлявся до його здригань над болящими, та нічого в них не бачив вартісного для себе. Зате поклав увагу на обкурювання. Тику кадив зіллям і сушеним мускусом кабарги, і хворий притьма засинав. Тоді знатник виходив з чума і розмовляв з його душею, що в час сну мандрувала поблизу. Він погладжував якусь невидиму тінь ханя, умовляв її, припрошував, а бувало, що й погойкував на неї. Душа верталася – і хворий прокидався.

Не знаю, що діяло тут більше – голосні навіювання чи снодійний трунок? І не знаю, як пояснити його науку забування, та вона справді пішла мені на хосен. І пускати кров худобі Тику вмів блискуче. Сей помічний засіб ми потім спробували й на людях. А ще він мене навчив беззастережно довіряти їздовим собакам – «найрозумнішим і найвірнішим братам тундри», як він казав.