Читать «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)» онлайн - страница 9

Він зауважує, що більшість наших істориків «розповідають про військовий устрій та про військові справи запорожців, а менше всього про їх побут та домашні розпорядки»^[24], та підкреслює, що мало дійшло правових документів із Запоріжжя, тому, «в житті своєму вони правувалися тільки своїми з покон віку виробленими звичаями… Найменш від од усього ми маємо звісток про земельні розпорядки у запорожців»^[25].

Тому він ставить собі за мету розкрити перш за все правовий та земельний і господарчий аспекти у житті Запоріжжя. Для цього М.Комаров широко використовує, в основному, відомості із праць А.Скальковського, Д.Яворницького та Д.Багалія.

М.Комаров, опираючись на вищеназваних фахівців та деякі документи, доводить, вступаючи у певну полеміку з ними, що запорожці дивилися на землю, як «на добро всенародне, котре належить цілому війську запорозькому і через се ніхто у їх не мав землі на праві особистої або приватної власності»^[26].

Після наведення основних причин невдоволення царатом існування Січі автор описує її ліквідацію. Наслідки полягають в тому, що «Всі землі запорозькі, уряд одібрав від запорожців і став роздавати щедро московським панам…»^[27]. Далі, посилаючись на Д.Багалія, автор документально доводить скільки і кому були даровані запорозькі вольності, які вони здобували, «своєю кровію поливали, своїми кістками городили»^[28]. Всі документальні докази М.Комаров густо підтверджує народним фольклором.

А далі приходить до висновку, що: «Таким побутом пани не тільки опанували усю запорозьку землю, а ще й людей вільних стали повертати у кріпацьку неволю»^[29].

І, найголовніше, що підкреслює М.Комаров це те, що царський уряд робив усе можливе, щоб винищити вільний дух Запоріжжя, як ще не так давно у степах, що не дурно звались вольностями, не зосталося і сліду славного Запорожжя^[30].

У цій книзі М.Комаров показав себе не тільки добрим дослідником історії Запорізької Січі, але й правових, господарчих, земельних стосунків на вільних козацьких землях. Він виявився ще більшим популяризатором козацької соціальної справедливості на історичному прикладі українського народу, порівнюючи його з іншими вільними народами.

Наскільки популярними були історичні видання М.Комарова свідчать листи, надіслані до нього із різних куточків України та за її меж.

Ще від 10 жовтня 1903 р. у своєму листі з Києва В.Степаненко сповіщав, що книжка М.Комарова про А.Головатого «так йде в продажі — як і кожна найкраща книжка»^[31].

Надходили книги історичного змісту М.Комарова також висланим до Сибіру та до різних міст України, зокрема, у Чернігів до Андрія Шелухина^[32].

Популяризувала історичні розвідки М.Комарова й одеська преса та «Киевская старина»^[33].

Його популяризаторська діяльність саме на історичну тему про козацтво була відбита в пресі по всій Україні. Про історичні праці М.Комарова писали ще й газети «Рада» (Київ), часопис «Рідний край» (Полтава — Київ), газети «Волынь» (Житомир), «Югъ» (Херсон), «Областные Въедомости» (Катеринодар — тепер Краснодар), «Полтавские Губернские Ведомости». Крім цього були публікації в Російській столичній пресі та Галицьких часописах в Австро — Угорщині^[34].