Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 145

— Марічко…

Простягнула руки — наче увесь білий світ обійняти має. Нахилилася вперед, одну руку на Галине волосся поклала, другою Стефанового зап’ястку торкнулася. Усміхнулася гірко, головою захитала: он воно як… Галя кинулася Марічці на груди, Стефан припав. Марічка усміхалася світло і ніжно, мовби казала: живий… Щасливий… Хвала Всевишньому!

Та от у зболілих очах тінь промайнула. Ухопила Стефана за плечі, у вічі заглядала, стогнала зімкнутими вустами.

«Дора?» — здогадався.

Так, так! Де?!

— У Києві… Працює… Відвідував її… влітку. І… нещодавно, — прибрехав Стефан. — От відпочинеш трохи, ми з тобою… — зиркнув на Галю напружено. — …Обов’язково до неї поїдемо. Чи викличемо, щоб приїхала. Доросла така стала. Самостійна…

«Ні, ні…» — Марічка захитала головою скорботно. Жестами пояснила — нічого Дорі про мене не кажіть. Папір ухопила. Ручку. «Побожіться! Дорі про мене нічого не скажете! — написала. — Як сама насмілюся, то пригорну до душі, а ви — ні!»

— Як скажеш…

Найстрашніше було позаду. Стефан розгубився вкрай. А далі що? Забирати Марічку? Додому везти? Зиркнув на Галю безпорадно.

— Поїдемо додому, Марічко, — мовила Галя.

Марічка зіщулилася, усміхнулася спустошено, захитала головою — ні, ні…

— Як лікар відпустить, тільки тоді, — сказав Гоцик. — Ви… додому повертайтеся. Марічка одужає, я вам… повідомлю.

У переддень православного Різдва луцькі лікарі відпустили дивну естонську пацієнтку, перехрестилися: синочок такий у пані дурнуватий, боронь Боже! Усі кишки повимотував, сволота!

Гоцик усівся за кермо, зиркнув на німу, мовби скам’янілу жінку.

— Нітрогліцерину накупив до біса. І ще якесь нове. Для серця, — сказав. — Керуй, мамо Марічко. Куди їдемо? До Києва?

Захитала головою, дістала з кишені блокнотик, бо куди тепер без нього. Написала тремтячою рукою. «Хай береже тебе Господь, синочку. Облиш уже мене. Живи своїм життям…»

— Так… — насупився. — Зрозуміло! — помовчав, завів двигун. — На Київ їдемо.

«Боюся із Дорою зустрітися… Тільки горе дитині принесу. Не маю права. Їй поміч, підтримка потрібна, а не ноша важка… Тільки би здалеку глянути…»

— Глянемо, — пообіцяв Гоцик.

За ці дні вже встиг сто разів набрати телефонні Дорині номери, що їх Стефан Саламан записав на звороті тоненької книжечки власних вибраних поезій. Довгі гудки не обривалися дзвінким схвильованим голосом.

— Йолоп! Вона ж глухоніма… — допетрав.

Написав СМС-ку: «Доро! Де тебе знайти, щоб передати інформацію про маму Марічку», та відповіді не отримав.

— Чому ваша донька не відповідає? — зателефонував Стефанові.

— Може, номер змінила? — сказав той. — Маю адресу її роботодавця…

— То вона у служницях? — здогадався.

— У добрих людей… — запевнив Стефан.

Гоцик відрубав зв’язок і вирішив діяти інакше. На те була ще одна причина. Поки їхали засніженою Європою, грошей не рахував. Мовчки діставав з кишені купюру за купюрою: бензин, ночівля, їжа… Виїхали з Луцька, кинувся автівку заправляти — у кишені грошей як кіт наплакав.