Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 147

За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва — свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.

Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.

— Марічко, — сказав. — Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.

Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.

— А тобі де постелити? — запитав тато.

— Та ніде! Не хочу спати. Піду…

У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні — наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.

Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.

— А вам чого?!

Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.

— Тайко…

На поріг вийшла Тайчина мати.

— Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?

— От вам не однаково… — буркнув Гоцик. — Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?

— Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!

— Щось ви довго спите…

— Та не сплю давно!

— А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?..

— Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…

Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:

— Сьомко! З Різдвом…

— Що? Торгувати їдеш?

— Мама поїде. Зберу її тільки.

Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.

— Тьоть Люся! — гукнув. — А йдіть сюди!

— Чого тобі? — Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.

— Женитися хочу. На вашій Тайці, — сказав Гоцик.

З табурета підвівся, плечима знизав.

— Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…

Тайка не втрималася, усміхнулася.

— Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.

— Який?

— Ну… Щось таке, що у них там є.

— Де там?

— Там, де ти був!

Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя — чисто Ізідора.

— Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, — вирішила. — І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!

Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.

— Та немає там нічого особливого…

Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав — золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.

— Тобі…

— Що це? — Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.

Тьоть Люся шию витягнула.

— А-а-а… То ти серйозно.

— От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!

Тайка перестала усміхатися.

— Сьом… Ти серйозно?!

— Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…

Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.

— Що? І тут запізнився?

Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика — вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.

— Що ж ти мене лякаєш…

— А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! — сказала.

— Ну, що? Раз таке діло — не поїду торгувати! — тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. — Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…

— Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!

Тайчина мати підхопилася — так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!