Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 144

— А що робити?!

— Не знаю! Не знаю. — Стефан не втирав сльози. — До себе Марічку заберемо… Хата велика.

— Що ви, добродію, мелете? — кинув Гоцик похмуро.

Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.

— Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!

Галя зітхнула важко.

— Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.

— Марічка… не зможе сама жити, — видушив Гоцик.

— Чому?

— У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.

— Боже правий! — Стефан затулив лице руками, заридав.

Галя зблідла, щелепи ходором.

— Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…

— Та вона не помирає, щоб ходити за нею, — сказав Гоцик. — А отут із вами… точно помре.

Біля файної нової огорожі з металопрофілю, над крутим узвозом, над усією Теребовлею затремтіла хитка тривожна тиша. Гоцик спустошено дивився на двох приголомшених людей: що робити? Були б покидьками, кричали б на всю вулицю: «Нічого не знаємо! І знати не хочемо!», отоді б він не розгубився — врізав би поміж очі і поетові, і міцній Галі. Та поряд із ним товклися ошелешені безпорадні люди, і тільки одне ясно: не хочуть одне без одного… Отакі справи.

Зітхнув.

— Добре… Поїду. Адресу доньки тільки дайте. Повезу Марічку в Київ до Дори.

Галя звела на Гоцика мокрі очі, захитала головою.

— Вези нас у лікарню до Марічки, — сказала. — Як уже Бог дасть…

193 кілометри між Теребовлею і Луцьком «SEAT Arosa» подолала, коли годинник показував першу годину дня. Гоцик залишив знічених Саламанів у коридорі, увійшов до палати, де лежала Марічка.

— Мамо Марічко… Як ви?

«Краще», — закивала головою Марічка. Гоцик скосив очі на інші постелі — порожні.

— Що? Усіх на новий рік додому повиганяли? — запитав.

Так…

Напружився. Може, й дурне робить, та й брехати — язик не повернеться. Права Галя — як Бог дасть. Відчинив двері, гукнув у коридор: ходіть уже…

До палати обережно ввійшов Стефан Саламан. За ним Галя… Марічка завмерла, відсахнулася, застогнала, простягнула було руки до чоловіка, та здригнулася, закрила лице долонями…

— Марічко… — Стефан злякався. Тупцював посередині палати, із жахом роздивлявся худу, майже незнайому йому виснажену жінку.

Галя обійшла його, упала біля ліжка, обійняла руками Маріччині ноги, заридала — вихлюпувалося, не зупинити.

— Прости, голубко! За все прости… Кажи — усе зробимо! Покарай, тільки не гнівайся! Не гони! Допомогти тобі хочемо. І я… І Стефан! Шукали тебе. Хрест святий — шукали, аж поки останню надію не втратили. У Стефана душа плакала… Я — все життя самотня… Отак і притулилися одне до одного… Разом жити стали… Синочка народили. Прости, Марічко! Щодня за тебе Бога просили. І думки злої на душі не мали, щоб щезла навіки, щоб у біді згинула. Прости нас із Стефаном. Прости, голубко. Дозволь поруч бути, допомагати…

Марічка чула. Гоцик бачив, як здригнулися пальці, як жінка прибрала їх від лиця. Як приголомшено вдивляється у важку Галину потилицю, бо тільки її й видно — зарилася Галя лицем у Маріччині ноги, ридає-волає… І Стефан врешті отямився. Підійшов ближче, сльози по щоках котяться.