Читать «Астрід Ліндгрен. Карлсон прилітає знов» онлайн - страница 7

- Тут, нагорі, все якесь не таке,- сказав Малий, коли Карлсон злетів з ним на ґаночок перед хаткою.

- Еге ж, хвалити бога. Малий оглянувся навкруги.

- Так багато дахів...

- Багато кілометрів дахів,- сказав Карлсон,- де можна ходити й жартувати донесхочу.

- І ми з тобою трошки пожартуємо, еге ж? - радісно спитав Малий.

Він згадав, як йому було цікаво минулого разу, коли вони з Карлсоном розважалися на даху. Проте Карлсон суворо глянув на нього.

- Аби тільки не довелося прибирати, га? Спершу я висотав собі всі жили, щоб хоч трохи дати лад у твоїй кімнаті, а потім ти будеш тинятися й жартувати до вечора. Ти на це розраховуєш?

Малий взагалі ні на що не розраховував.

- Я залюбки допоможу тобі прибирати, якщо треба,- сказав він.

- Отож-бо,- заспокоївся Карлсон.

Він відчинив двері, і Малий зазирнув, як живе найкращий у світі Карлсон.

- Звичайно ж, допоможу, якщо треба...- І враз Малий замовк, витріщивши очі.- Таки треба,- по хвилі докінчив він.

У Карлсоновій хатці була тільки одна кімната. В кімнаті стояв столярний верстат, де Карлсон майстрував, їв і клав усякий мотлох. Ще була в кімнаті дерев'яна канапа, щоб спати на ній, стрибати на ній і ховати в неї всякий мотлох. І два стільці, щоб сідати на них, класти всякий мотлох і підставляти їх, коли треба було сховати якийсь мотлох до шафи. Та в шафу ніщо вже не влазило, бо вона була повна мотлоху - не такого, як лежав на підлозі, висів на гвіздках по стінах, а зовсім іншого... дуже багато мотлоху. Ще в Карлсона був коминок, [394] теж повен усякого мотлоху, і залізні ґратки, де можна варити їжу. Вгорі на полиці також було повно мотлоху. Зате на стелі майже нічого не висіло, тільки свердло, та торбина горіхів, та пугач, та обценьки, та пара капців, та рубанок, та Карлсонова нічна сорочка, та ганчірка, та гачки, та маленька валізка, та торбинка сушених вишень, а більше нічого. Малий довго стояв на порозі і роззирався на всі боки.

- Що, тобі аж дух захопило? - спитав Карлсон.- О, тут є мотлоху, не те, що в тебе, тут є майже всякий мотлох.

- Авжеж, тут багато мотлоху,- погодився Малий.- Але ти начебто хотів прибирати?

Карлсон кинувся на канапу і зручно вмостився на ній.

- Ти мене зле зрозумів,- сказав він.- Я не хочу прибирати, це ти хочеш прибирати... після того, як я так натомився в тебе, правда ж?

- І ти мені зовсім не допоможеш? - стурбовано спитав Малий.

Карлсон улігся на подушку й замугикав пісеньку, як людина, що тішиться .відпочинком.

- Звісно, я допоможу тобі,- сказав нарешті він.

- Ну, тоді чудово,- зрадів Малий.- А я вже боявся, що ти...

- Звісно, допоможу,- перебив Карлсон.- Я співатиму тобі, поки ти прибиратимеш, і підбадьорюватиму тебе. І - гей-гей! - усе піде, як у танці.

Малий не був певний того. За своє життя він не дуже наприбирався. Звичайно, він, як годиться, складав свої іграшки, мамі досить було тільки нагадати йому три, чотири чи п'ять разів, тоді він ховав їх, навіть якщо вважав, що то важка й непотрібна робота. Але прибирати в Карлсона було зовсім не те.

- З чого мені починати? - спитав він. [395]