Читать «Астрід Ліндгрен. Карлсон прилітає знов» онлайн - страница 8

- Дурний, звичайно, з горіхового лушпиння,- сказав Карлсон.- Дуже прибирати нема потреби, бо я весь час пильно стежу, щоб був лад, і не даю лушпинню знов пустити паростки. Тобі треба тільки ледь-ледь підмести.

Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміж купами помаранчевих шкурок, кісточок з вишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.

- А в тебе нема пилососа? - спитав Малий, подумавши хвилину.

Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.

- Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!

Карлсон пирхнув.

- Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працювати.

- Я теж люблю,- виправдувався Малий,- але... Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.

Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.

- І смітника ти теж не маєш,- сказав Малий,- хоч він тобі найдужче потрібен.

- Я не маю смітника? - спитав Карлсон.- Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.

Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв: [396]

Ясне сонце спати плине, Та лиш той, хто не лінився, Хто в роботі натомився, Солодко спочине.

- Саме так воно й є,- сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:

- Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.

- Я? - здивувався Малий.

- Так, будь ласка,- мовив Карлсон.- Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.

Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.

- Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? - сказав він.

Карлсон тяжко зітхнув.

- І де беруться такі ледарі, як ти? - сказав він.- Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?

- Ні, звичайно, не важко,- погодився Малий.-

Мушу тільки сказати, що...

- А ти нічого не мусиш казати,- перебив Карлсон.- Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе,- вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.

Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.

- Я не маю навички,- виправдувався Малий.- Може, ти... тільки розпалиш - і все?

- Нічого не вийде,- мовив Карлсон.- Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треба [397]

розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?