Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 41

У залі запала тиша.

Пан Ляпка відкашлявся й почав:

За лісами, за морями,

Де ніхто не мешка,

Простяглася в світ безмежний

Несходима стежка.

Бігла стежка дика

Повз хмару велику

І небавом уткнулася

В Місяця-мандрику.

Моє праве око

Аж там побувало

І все, що спізнало,

Мені розказало.

Поверхня Місяця вкрита горами з міді, срібла й заліза. Гори всередині густо змережені довжелезними звивистими коридорами, що ведуть до печер.

А в печерах мешкають жителі Місяця — місячани.

На поверхні Місяця панує дикий холод, і тому місячани ніколи не виходять із своїх печер. Вузькими коридорами місячани спускаються в глибінь планети й довбають металевий грунт. Вони настирливі й працелюбні, як мурахи.

Рослин і тварин на Місяці немає; крім місячан, там не побачиш жодної живої істоти.

Все тіло в місячан — із каламутної рідини кольору хмари, воно вкрите тонкою еластичною шкіркою, схожою на желатину, й може прибирати будь-якої форми.

У кожного місячанина є скляна посудина, в якій він перебуває весь вільний час. Кожна посудина особливої форми, завдяки чому місячани й відрізняються один від одного.

У помешканнях місячан багато дивовижних речей з міді й заліза. Тут і кола, й квадрати, й куби, й поставлені на триніжки та розвішані по стінах тарілки та миски.

Вогнем місячани не користуються. Вони самі випромінюють світло. їдять вони зелені кульки, які виготовляють із видобутої міді, а перемовляються з допомогою звуків, схожих на срібний дзвін.

Місячани не ходять, як ми, а плавають, наче хмари. В роботі вони використовують не інструменти, а промені, що їх самі ж і випромінюють.

У південній півкулі Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутній повелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певну форму, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожий на людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова його являє велику гладеньку кулю.

У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.

Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...

Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.

Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.

Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.

Обличчя його було спотворене люттю.

— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.

Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.

Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.