Читать «Дим» онлайн - страница 155

Вона вже все розплановувала за своєю звичкою і дивилась на них благаюче.

– Та ні за чим… – якось зачумлено всміхнувся до неї Антон. – Ми туди й назад.

– В смысле? Как?

Вона вражено зиркнула на Антона, а тоді кинулась до нього й міцно обняла, притулилась, не одпускала.

– Нет, нет, не уезжайте… только не сейчас.

Вона кинулась до Іри, обійняла й її.

– Только не сейчас, только не так… будто я вас выгнала, нет!

– Ларо… – Антон знов поклав руку на її плече.

– Нет, не пущу.

– Лара, ты не поняла, – мовив він лагідно. – Мы туда и назад в деревню. Туда и назад, а потом… мы останемся здесь. Навсегда.

Вона розвернулась од Іри і глянула на нього. Світло-карі. Рідні. Глядять на нього, мовби з якого дзеркала.

– Подожди ты… вы…

Зиркнула на Іру, та приязно всміхнулась у відповідь, і в очах у неї, і так заплаканих також, знов забриніли сльозинки.

– Вы решились? Господи!..

Вона викрикнула, зойкнула те «Господи», і наче не знала, кого обійняти – кинулась до брата, тоді до Іри, тоді згребла в обійми обох.

– Наконец-то! Господи, родные мои, наконец-то!.. Вы же…

Вона стогнала, ридала й сміялась одночасно.

– Ну как же вы… Ну почему же вы так долго?.. Неважно, теперь уже все неважно. Господи, как же я счастлива сейчас!

Вона одхилилась од них, тримаючи руки у них на шиях.

– Ну вы же знаете, что вы – самые близкие для меня люди, самые родные. Антош, Ириш… о Господи!..

– Мы уладим там… – ніяково прокашлявся Антон, – кое-какие свои дела. Ну там – дом, участок, все такое… Это недолго, я думаю.

– О Господи, наконец-то! – вона в пориві радості похилила голову на його плече. – Нет худа без добра…

Одхилилась, тоді завзято замахала руками.

– Антош, слушай. И ты, Ириш, слушайте оба…

Вона поклала руку на Ірине передпліччя і заговорила спокійно, серйозно.

– … Здесь ничего делать не надо. В смысле – вам двоим, я все сделаю сама. Когда вы скажете – выезжаем… Слышите? К тому времени все будет улажено, слышите? Я давно это все планировала, вы знаете. Короче – здесь уже практически все готово, вот так. Я… О боже, как же я счастлива!..

Вона знов тулилась до них обох, а Антон, всміхнувшись, легенько смикнув її за яскраво-руде пасмо.

– Так, цокотуха… – заговорив він лагідно, привітно. – У мене буде до тебе одне прохання. Отакесеньке… – показав пальцями. – Але… обов’язкове до виконання. Згодна?

– Що завгодно! – розвела руками Лара і засміялась.

– Слухай, – він заговорив серйозно, проникливо, сам почав жестикулювати, дивився їй в очі. – Якщо ти дійсно надумала їхати в Москву, то маєш зробити ось що…

Він пояснював їй як дитині.

– Зараз ти підеш і подзвониш Ігорю. Якщо не додзвонишся, значить, нікуди не поїдеш, зрозуміла?

Вона жалібно скривилась, але якось так смішно, зворушливо, надула губки.

– Зрозуміла?

Вона кивнула.

– Якщо додзвонишся, то скажеш йому те саме, що мені. Що ти надумала їхати, що ти поїдеш хоч би там що і… все те, що сказала мені, ясно?