Читать «Дим» онлайн - страница 157

– Дай цигарку.

Він обернувся – Лара стояла перед ним, обіпершись на одну ногу, весела, усміхнена, просвітлена. Він усміхнувся у відповідь, дістав пачку з кишені.

– Ну що? – спитав.

– Він зустріне мене. Сказав ще привезти деякі його речі, те та се…

Вона махнула рукою і взяла цигарку, він їй підкурив, вона закашлялась.

– Потихеньку, – мляво всміхнувся він.

– Господи, як ти таке міцнезне куриш?

– Роки тренувань. А ти завше питаєш.

– А ти завше кажеш…

– Роки тренувань.

Засміялись самі з себе.

– Я нужна ему, Антош, – вона обіперлась об стінку ґанку. – Сейчас. Нужна.

– Конечно, нужна, – тепло всміхнувся він до неї. – И… не только сейчас.

Він поклав ліву руку їй на праве плече, вона взяла цигарку в другу і накрила ту його руку своєю долонею.

– Просто переживаю, – легенько знизав він плечима, – чтобы все было хорошо.

– Все будет хорошо.

Вона подивилась йому в очі отим своїм таким рідним поглядом і тепло, так тепло всміхнулась.

– Все будет просто чудесно.

* * *

Взяли квитки на приміську електричку, що йшла відси в Брянськ. Тут же взяли й квитки з Брянська до Конотопа. Разом із тим трохи прояснилась ситуація – дзвонила Юля і повідомила, що Олегів брат дійсно в лікарні, але не через вибухи; вночі чи перед ранком у якомусь клубі він уліз у бійку і отримав по голові кастетом. Мав тепер струс мозку і перелом щелепи, але в цілому буде жити. Плутанина ж вийшла через те, що мешкав він, вірніше – знімав квартиру, неподалік від місця вибуху, правда, не те щоб зовсім поруч. Тепер Олег із Юлею все одно їхали до Москви – не вертатись же, домовились там зустрітися з Ларою.

Лара ж вирішила їхати машиною, ось, мовляв, проведе Антона з Ірою та й поїде. Електричку подали на дальню платформу – вони піднялися втрьох на естакаду над коліями, там постояли трошки, подивились навкруг. Під ними саме сунула гадюка товарного поїзда з цистернами під маркуванням «Огнеопасно», метушились по платформах людські фігурки. Далі на захід, аж над самим обрієм тяжкі хмари розходились, утворюючи просвіт, і відти лилося вечірнє проміння, ще не червонясте, але вже якесь таке тьмяне, ламке – воно стелилось над розпластаним навсібіч містом. Трошки збоку од вокзалу, видно, будували якийсь новий храм – стояли вже готові, лише недоладовані стіни з риштуваннями і один готовий купол, ще не повністю позолочений, вечірнє світло іскрилось по тій позолоті.

Антон крадькома зиркнув на Лару, що стояла поруч, з одного боку од нього, обіпершись об поручень естакади ліктями, у своєму зеленуватому спортивному костюмі, з волоссям, зібраним у хвіст – вона якось задумливо позирала на недобудований храм, а ламке вечірнє проміння з-під хмар при цьому якось по-новому висвітлювало її огненні пасма, вони тепер немов тьмяніли разом із ним.