Читать «Львів. Вишні. Дощі (збірка)» онлайн - страница 85

* * *

Юстина прокинулась вдома. Схопилась на ліжку й довго не могла віддихатись. Це був сон? Це просто наснилось? Нічого ж не було, правда? Правда? Погляд ковзнув нижче, вихоплюючи аркуш паперу, затиснутий в руці. Дівчина піднесла його ближче. Пальці тремтіли, але запалені очі бачили добре. Чітким почерком там було написано:

«Я запам’ятав тебе, мавко. Одного дня я повернусь до Львова. Дочекайся мене і… ти ще раз зі мною потанцюєш?»

Львів тепло дихав свіжозвареною кавою, запрошуючи на ранкову прогулянку. У прочинене вікно заглядали цікаві гілки, на яких наливались соком стиглі морелі. Сонячні промені весело витанцьовували на краєчку ліжка, облюбувавши собі пухкеньку подушку. Аркуш випав з ослаблих пальців. Дівчина сховала обличчя в долонях. Важкі русяві кучері затулили світ, плечі беззвучно здригались, а губи, які ще пам’ятали терпкі поцілунки, шепотіли:

— Потанцюю. Ти знаєш, що потанцюю.

Наталя Лапіна

Зустріти Анжелу

Ненавиджу мобільні телефони. Мій завжди починає дзвонити, коли я збираюся виходити з маршрутки, або розплачуюсь у магазині, або під час наради. Або так, як зараз.

Я саме замовляла піцу біля каси в «Челентано», а він співав і співав голосно та довго, бо ж я не могла одразу розстебнути блискавку на сумці й відшукати його між блокнотом, косметичкою, гаманцем, пачкою вологих серветок, ручкою і ключами. Поки там порпалася, телефон змовк. Я вирішила передзвонити пізніше, за столиком. Та ледь дійшла до нього, як мій мобільний знову прокинувся. Ще стоячи, знайшла його. Поглянула на диcплей.

Анжела. Господи, це Анжела Балах!

Поетеса, есеїстка, найактивніший член нашої літературної студії. І найяскравіша модниця. Друкується під псевдонімом Анжела Зірка.

Передчуваючи недобре, я сіла і аж тоді натиснула зелену кнопку.

— Ти чого трубку не береш? — бадьоро спитав голос Анжели.

— Я в кафе і зараз саме…

— Ти вже у Львові?

— Так.

— Я завтра також приїду!

Я зітхнула. Анжела ж заявила:

— То маєш мене зустріти.

— Я?

— Ти ж там усе знаєш, а я їду вперше. Навіть не знаю, в який бік з вокзалу йти. І взагалі.

— А жити де збираєшся? — Я спитала про це спокійно, бо знала, що в моєму хостелі на час Форуму вільних місць немає.

— Забронювала кімнатку в готелі.

Вона назвала адресу. Я знаю цей готель — неподалік від оперного, зупинялась там у свій найперший приїзд до Львова.

— То прекрасне місце! Біля вокзалу візьмеш таксі, довезе без проблем. Я дам тобі но…

— На таксі дорого. Краще ти мене зустрінеш і доїдемо маршруткою. Потім проведеш на Форум. У мене запрошення. Виступатиму на Ночі поезії. Чи поетичній ночі?

— Завтра я зайнята. Презентація, дві автограф-сесії та ще й…

— Але ж не з самого ранку? А мій потяг прибуде о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. Ти всюди встигнеш.

Мені принесли каву. Я кивнула офіціантці, тому не встигла нічого відповісти, й Анжела цілковито перехопила ініціативу:

— Коротше, у мене немає часу, я вже на вокзалі. І батарейка сідає. Чекай мене о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. П’ятий вагон. Здається, п’ятий. Цілую. До зустрічі.