Читать «Львів. Вишні. Дощі (збірка)» онлайн - страница 83

— Потанцюй зі мною? — Хлопець відклав гребінь й рвучко розвернув русявку за плечі до себе.

У зелених очиськах подив змінився на живий азарт. Губи склалися в розпуклу квітку ніжної троянди, посміхнулися й пелюстками злетіли вгору, торкаючись високого чола й гарячих пересохлих (чому вона думала, що вони холодні?) вуст. Чи то від спраги, чи від спеки. А ще — солодких, терпких, ніжних та владних водночас. Чому все тіло тремтить? Чому так тісно в грудях? Торкнутись ще і ще!

Нічні солов’ї міста вже збиралися в гурти й налаштовували гітари, що дістались їм ще від діда-батька. Їхні подруги знімали капелюхи та, пританцьовуючи на одній нозі, наче пустотливі літавиці, збирали коло вдячних слухачів й уважно слухали жаданий дзвін монет, що опускалися в чорну матерію. Хоча, шелест купюр уже давно став їм приємнішим. Але у дзвоні залишалася та прадавня магія, яка змушувала їх пританцьовувати на одній нозі та просити випадкових слухачів вкинути у капелюха копійчаний дріб’язок для бродячих музик. Були перекотиполем й усюди потрібними. Музика міських солов’їв м’яко впліталася в ніч, вивертаючи навиворіт думки перехожих, змушуючи їх опускати руку в кишеню та шукати ці монети, щоб подякувати за пісню.

— Потанцюю!

Страху більше не було. Не було нічого. Була лиш магія ночі та двоє під її чорними крилами. Юстина вклала свою тендітну долоньку, пронизану химерним візерунком світло-блакитних вен, наче вічно-безмовне полуденне небо текло в її крові, в його засмаглу руку й повільно піднялася. Левко окинув звабливий стан й пишні груди, що напинали тонку напівпрозору тканину, й миттєво спітнів.

— З каменю трава, з каменю верба… — Слова самі просилися у вуста, залишаючи терпкий післясмак.

Левко закружляв Юстину в повільному танку. Насолоджувався щирим задоволенням з домішкою легкої хіті. З кожним кроком поступово пришвидшував темп.

— Впіймалась, мавко?

Дівчина здригнулась, наче від удару, й спробувала видертись з обіймів, але хлопець був сильнішим. Довга біла спідниця замітала порох й поморщене, вигоріле від спеки листя. Молочно-білі п’яти почали горіти. Погляд з переможного перетворився на жалібний та врешті — нажаханий. Бліді вуста, що розгубили весь свій вишневий принадний колір, розтулилися — от-от попросять про перепочинок. Крик стиснувся у горлі в пекучий клубок. Юстина жадібно ковтала повітря, але його було замало: замало, щоб дихати, замало, щоб жити.

Він був глухий до її слів, ні крику, ні плачу, а якщо й почув би — не став слухати. Не заплющити очей, не відвести погляду, не розімкнути рук, не втекти, не сховатись від нього. А він нахиляється ближче й обпікає своїм подихом.

— Я ваш рід давно вистежую. Думали, заховались в місті? Доньки кам’яних верб! — швидко шепотів Левко. — Я таких, як ти, добре знаю. Думала, зі мною буде, як з усіма? Скільки вже душ згубила, га, мавко?

— Я ніколи… Я не… — Юстина силувалась щось сказати, пояснити, але швидкий танець перехоплював подих, змушуючи ковтати слова.

— Брешеш, ой брешеш! Всі ви брешете, коли чуєте, що кінець близько! — вигукнув злісно хлопець.