Читать «ТРИ ЯК РІДНІ БРАТИ» онлайн
Юрій Федькович
Повість
І
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! - лиш очі світя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
II
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, - от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі - от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це, - кажуть, - чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. - Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.
- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде, - кажу.
- Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
- Нічо, - кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
- Еге, - кажуть, - з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, - думаю я собі, - да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити».
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
III
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так і так, - кажу.
- На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
- Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
- «Братику мій дорогий та любий!» - читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
- Далі, - прошу, - далі.
- «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
