Читать «ТРИ ЯК РІДНІ БРАТИ» онлайн - страница 6

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

- Добрий вечір, брате!

- Добре здоровля. Прошу, сідай.

- Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

- Забрали, - кажу.

- Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, - упік Яків.

- Від тебе, брате Нестерюку, - кажу, - мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

- В один раз! - повторив Нестерюк гірко, - а тепер?

- Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

- Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! - ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.

- На тобі пак, - каже. - Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

- Як то закутало? - питаю я.

- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри в лісі рубає.

XIII

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

- А що дієш, брате?

- А що ж би-м, - кажу, - діяв? Лежу.

- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

- Чутиму.

- Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.

- Як оце? - питаю я.

- Отак, - каже Яків. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.

- А твоє ж господарство?

- За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.

- Ти дурень! - каже та й пішов, свищучи, у двері.

XIV

Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене розважає, і весну робить, і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж тут прибігає гайдук з бецирку.

- Іди, - каже, - пан староста тебе потребує!

Приходжу до старости.

- А що там, - каже, - небоже, подужав?

- Подужав трохи, - кажу.

- А дома як?

- От як, - кажу, - сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже, поволають, пропало все: і грунт, і господарство.

- А як ти слабував, хто тебе кутав?

- Яків Нестерюк, - кажу.

- Годний хлопець, - каже староста. - А знаєш, чого я тебе кликав?

- Пан світлий скажуть!