Читать «ТРИ ЯК РІДНІ БРАТИ» онлайн - страница 5

- О, простибіг же тобі, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

- А коли, - кажу, - Онуфрія прятали?

- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.

- А що казав, як умирав?

- Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, - дожидав. «Нема, - каже, - Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.

- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.

- А що ж, бадічку, - одрікаються сестри, плачучи, - коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.

- А так же не будуть вам нічо казати?

- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь...

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...

XI

Другої днини пішов я до жида.

- Давай, - кажу, - на роботу!

- Коли хоч, а то бери на сажні, - каже жид.

- Нічо, - кажу, - озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи...

Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:

- Бадічку, - каже, - ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..

- А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.

- Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повістує хлопець, плачучи. - «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» - «Не йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».

XII

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:

- Плати за похорон.

- Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!

- Ні, таки плати зараз!

- Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

- Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...

- Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.

- Сюда з ним, - каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

- А ти, - каже, - набрав у жида на сажні, чом не робиш?

- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самі видите, що не годен.

- То дай заліг, - каже війт, - або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

- Жидівське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату му заплачу.