Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 45

Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сірим відблиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у гірську річку, коли проходив її берегом. Переляканий голуб ще більше забився у сховок, Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.

Під ним вирувала прірва, всмоктуючи, затягуючи на своє дно: хлопець стулив повіки, аби не закрутилася голова, й, зібравши всю свою волю, наказав собі стати спокійним. Коли розплющив очі, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом і спокоєм. Посередині стриміло щось схоже на кам’яний стовп.

Він дістав птаха. Потримав у долоні делікатну грудочку життя, чуючи, як під пальцями б’ється наполохане серце: голуб принишк, дослухаючись людського тепла. Обережно відступивши від небезпечного місця, поклав його на траву: «Не очуняє — заберу з собою». Але птах свічкою шугнув угору, і тиша одразу згасила фурчання його крил.

Вже спустившись униз, хлопець пожалів, що не взяв із собою на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий самий побачив під ногами. Піднявши його та обтерши порох, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, що його залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу, змітаючи все, що досі відмежовувало її від світу, що досі заважало злитися з його барвами та розчинитися в звуках…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Якщо не проти, ми ще раз завітаємо до вас, наступного разу вже зранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячи за поріг гостей, в останню мить притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі велику силу й може багато, дуже багато, але… Не зважуюсь щось радити, бо я — лише піщинка у грі космічних сил… Самі подумайте, як зберегти неоціненний скарб, інакше…

— Не відставати! — крикнув знизу Іван Кирилович. — Темніє.

— Спасибі! — Микола кинувся наздоганяти товаришів.

Днів зо два тому, коли всі розсілися навколо вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совісно можна визнати: ця ділянка неперспективна. Завтра сяду за звіт.

Над вогнищем густо роїлися іскри, відкидаючи тремткі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й затишку, який виникає між людьми, котрі разом здолали чимало доріг. Говорити нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вклавшись горілиць, кинув:

— Певно…

У Миколи закалатало серце:

— А я не згоден, — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є.

— Невже? — Олег втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де воно?

— Може, й покажу…

— А! Ти ж у нас геній інтуїції. Тільки де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек?

Начальник помирив їх: