Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 43

— Але ж тут багато… — завважив Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до темряви звідси вибратися.

— «… Кажуть, цар Соломон наказав відбити шмат каменя, взяти чистого срібла й викувати перстень та викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі не лишився «Той, що несе вогонь».

Рожеве сяєво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, й за вікном по-вечірньому вирізьбилися обриси гір. Олег пропустив ще кілька абзаців:

— «Велика помилка заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшов його. Кажуть, той камінь сам приходить, а взяти його не можна. Коли так, дочекаюся. Заради каменя піду в пустелю по кінець життя».

— Благородний намір! — Олег звів веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвління плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Ніколи!

— «… Як до спеки й холоду необхідно звикнути, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидимий, та подих таємниці сильніший від радію.

Поїхав посланець до хана: потрібна сторожа для трьох прапорів. Їдуть люди на верблюдах, пил стовпом застує сонце. Хіба вночі хто вбереже камінь? Пустеля забрала його».

— Далі щось про залізну корову Лангобардів і отця Сульницького, — переповів зміст наступного абзаца Олег. — А ось взагалі якийсь набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не розумію… Камінь радять носити в кістяній коробочці.

— Що вам незрозуміло, юначе? — запитав лама, нечутно зайшовши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дуже дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Тамерлана, у Соломона, у кількох європейських правителів, однак ніхто не зміг його втримати. Акумулюючи випромінювання небесних тіл, цей камінь вимагає, щоб його власник додержувався космічних заповітів.

— Яких?

— Цього сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж кожен має відкрити їх для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що. — Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак прощатися. Але Іван Кирилович потягнувся до чайника.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не погоджуюся! Спочатку треба все гарненько роз’яснити, а потім уже карати, коли що не так.

— Таж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони! — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві вазочку з місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем. До речі, який він із себе?