Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 47

Олександр Тесленко

«Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали в глушину — тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу успіху. Мізерний шанс, та ось він трапився — що буде, коли не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків і проживеш своє життя в’яло та непомітно й завжди дорікатимеш собі, бо до везіння тобі забракло розуму й тактики».

«І що ж робити?»

«Дуже просто! Нехай начальник готує свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…»

«Це підло!»

«Ну, ні… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється».

— Миколо! Де ти? Миколо-о!..

Луна, відбившись од скель, заметалася поміж кам’яними стінами й урешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу нагору.

— Стрибаєш, як гірський козел, — усміхнувся Олег, подаючи руку. — Міцне серце… То що — вертаймося?

— Гаразд, — полегшено зітхнув Микола.

Належало б нанести на карту той маршрут, але щось Миколу стримало.

Стежка світилася, немов полита фосфором, і Микола незчувся, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над землею, ніс його, немов кульбабку.

— А цього ламу темним не назвеш, — пролунав позаду Олегів голос. — Не здивуюся, якщо по бібколектору він виписує собі всі найновітніші видання.

— Час має — чому б і не займатися етнографічною роботою, — докинув Іван Кирилович.

— Гадаєте, він справді вірить у дари Оріона?

— Навряд.

Микола спинився, пригамовуючи радісне відчуття польоту.

«Нічого ви не розумієте, — подумав. — Ще й як той лама вірить!»

Микола й сам уже повірив. Чому б тому маленькому диву її справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був собі звичайним хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсебіч світляні відблиски. Йому впокориться все, чого торкнеться рука, він знайде скільки завгодно нових родовищ, а коли захоче, напише прекрасні вірші або намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.

«Більше ні слова про посланця Оріона, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарункові немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість і недовіру, як усе, що відхиляється од норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час. Маєш найкоротшим шляхом досягти того, чого люди добиваються все життя, маєш набути такого авторитету, щоб важити багато й тоді, коли втратиш феноменальні здібності…»

— От і спустилися! — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий, аж лячний.