Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 44

— Завдовжки з мій п’ятий палець, із сірим відблиском, схожий на засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вперше подав голос Микола.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.

Микола натрапив на камінець першою ж дня, коли вони стали табором неоддалік руїн старої башти. Сподівалися тут трохи відпочити, розібрати зразки породи й підгодувати коней, втомлених після переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби наближалася чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути короткі молитви, що їх творили лами, та хрипкі скрики птахів у золотавих цяточках із довгим дзьобом — схожих на граків, тільки значно більших. Вважалося, що саме в них переселяються душі померлих буддистських монахів… Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, однак Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.

Надвечір він таки подерся вгору крутою стежкою.

Впокорені призахідним сонцем, на скелі лягли довгі, схожі на пірчасті хмари тіні, й не знати було, де кінчаються гори й де починається небо: все повивали однакові лілові барви, густі до чорного у видолинках. Микола піднімався при бентежному понсовому освітленні — квіти саранки в ньому здавалися аж розпеченими, а сині маки несподівано виблякали й ставали схожі на сивуваті випари. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися від недремного начальницького ока за дряпучими кущами, де чомусь дужче, ніж унизу, пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю.

Стояла неймовірна тиша — здавалося, в ній можна було плисти, як у морській воді, варто лиш ступити на карниз і вільно розкинути руки…

Щось змінилося довкіл, Микола глянув на обрій і побачив: до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуть ніздрі; по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке ще плинуло вгорі, хоч унизу залягла темрява. На спині в нього щось гостро висявало, ніби він ніс на собі найпершу вечірню зірку.

Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до видива. Коли ж повернувся, попереду, як і раніш, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло небо.

Таки ж примарилося…

Спадала ніч, і начальник міг послати по втікача хлопців. Микола почав роздивлятися, кудою спуститися, й раптом збагнув, що кроків за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось у ньому щемко озвалося на ті страждання, й він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багульника. Це було як у дитячій грі: холодно — тепліш-тепліш і врешті — гаряче! Так, тепер він уже добре чув попискування — гірку, ні до кого не звернену скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння?

Ну ось, нарешті… У вузьку щілину ввігнався голуб і, не маючи де розпростерти крила, аби зіпертися на них, бився й бився, знесилюючись з кожною хвилиною.

Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до змученого тільця.