Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 38

Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не зовсім усвідомлене відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І раптом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринутися вниз, повернутися додому з чужої непривітної безконечності. Рвонувся до Землі і опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку, але сон тривав далі… Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріло небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, гойднулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тяг за собою прямо на Освальда все громаддя неба.

Він прокинувся від реальності відчуття неба, що падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній темряві, по якій сновигали, здавалося йому, ще чорніші невловимі тіні.

І раптом тіло напружилось в якомусь тривожному чеканні, і почалося чи марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий. Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв’язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: «Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову, через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо ти знову прийшов, бо я знову з’явився. Ми об’єднаємось, і я повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього мусиш відчути нашу єдність. Це буде випробування для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо мене не зустрінеш, я загину, а ти залишишся без минулого й майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але, щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь мусиш запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — то стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, чекай! Будь готовий, коли зійде сонце. Чекай ранку-у!..»

Голос віддалявся, згасав.

«Гай, гай, які марення навіяв старий будинок», — намагався повернутися до реальності Освальд.

Вийшов із хати, щоб ковтнути свіжого повітря. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався й тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? «Ти — це я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені». Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і з’єднатися з небесним братом.

«Вогонь, великий вогонь! — стугоніло в голові. — Як же його запалити?..»

Кинувся до старої повітки, намацуючи мокрі слизькі дошки, і спіткнувся об сокиру, ніби спеціально залишену кимось давним-давно, щоб підказати рішення. Холодний осінній дощ та шпаркий вітер не заважали йому. З таким завзяттям накинувся на старі стіни, що зупинився лише тоді, як на місці повітки лежала купа струхлявілих дощок. Зупинився і засміявся… Це ж справді смішно! Жалюгідна купа дощок — і безмежжя. Хіба це потрібно для вогняного переродження?! А навкруги лише мокрий, холодний степ. З радістю сам спалахнув би вогнем, але ж він має зустрічати. Блукаючий погляд упав на будинок.