Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 36

Нові, незрозумілі Вогняному почуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерплячка й вагання. Все його існування виважувалось на якихось хитких терезах, суддею тому існуванню вважав планету-Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати замішання, він метнувся геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний.

… З лісових хащів вийшла людина. Вона пильно розглядала сліди звіра, якого невтомно вистежувала вже кілька годин. Потім підняла голову до неба, — чи не буде дощу, — потягла носом вологе і тепле повітря. І раптом погляд її зупинився: високо вгорі, трохи нижче звичних нерухомих зірок, повільно летіли дві зорі — одна червона, друга блакитна. Ось вони зупинилися, близько підлетівши одна до одної, а потім розтанули. Обличчя людини на мить ніби освітилося сяйвом тих зір. Людина підняла із землі палицю, поправила на плечі шкуру-одяг і знову рушила по сліду, забувши про дивні зорі.

* * *

Ще оцей поворот, за ним — місток через давно висхлу канаву, далі при дорозі колодязь, а там і будинок. І на тому останньому відрізкові шляху Освальд зупинився. Серце зайшлося болючими споминами: зараз неодмінно вибіжить назустріч величезний старий пес, що прибився до них маленьким цуценятком, а за ним з’явиться кремезна батькова постать. Вони завжди чекали його саме за цим поворотом.

Зупинився, бо хотілося, щоб довше не розвіювалось оте відчуття реальності неможливого — картина, яка вкарбувалася в пам’ять відтоді, як майже десять років тому він уперше після довгої розлуки повертався погостювати додому. О, тоді ще не розпорошився той запаморочливий чад надій, з яким вирушав у великий світ. Тепер з радістю б позбувся набутих за ці роки знань і досвіду, тільки б знову стати отим самовпевненим юнаком, якому так хотілося, щоб швидше летів час. Та хіба таке повернення можливе? Смертній людині доводиться миритися з реальною очевидністю. Довгі роки лишень інколи згадував про рідні місця. А от коли його сподівання луснули, як мильні бульки, зрозумів, відчув кожною клітиною тіла, що залишився самотнім у цьому жорстокому, незатишному світі, і злиденний спадок від батька — старий будинок та клапоть піщаної землі край Великого заповідного степу — то єдиний дорогий його серцю прихисток, куди не сягає суєтність того життя, яке він вирішив назавжди покинути.

Будинок виринув з-за повороту, понуро й байдуже дивлячись на несподіваного гостя більмами вікон, забитими навхрест дошками. Він нагадував старого самотнього злидаря, який прожив довге нецікаве життя і тепер, заглибившись у самого себе, без упину й спочинку перебирає в пам’яті минулі роки, намагаючись віднайти там щось радісне, на чому б могла спочити його душа.

Освальд забув, що мить тому боявся цієї зустрічі. Щось болюче й солодке вродилося в грудях, розгорілося, затопило все його єство. Ледь не бігцем кинувся до облуплених стін похмурої будівлі: він сам і його будинок здавалися Освальду чи не єдиними живими душами на цій багатолюдній землі. Тут його батьківщина, де жили діди й прадіди, і, може, він теж зажив би тут, де все миле його серцю, тихого щастя? Та звабили інші дороги, і тепер, мабуть, пізно думати про тихе щастя.