Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 40

І раптом, коли вже сидів поряд з посланцем шефа, у голові спалахнули події минулої ночі. Свідомість роздвоїлась. Одна її частина настирливо нагадувала про те, що бачив і чув уночі, а друга з не меншою настирливістю нашіптувала: «Невже ти будеш чіплятися за свої маячіння? Ти ніколи не був схожий на інших людей, і саме та відмінність так псувала твою долю. Невже ж зараз, коли тобі нарешті усміхнулося щастя, ти відмовишся від нього? Чи не божевілля? Адже як станеш багатою людиною, то зможеш досягти найзаповітнішого: віддатися пошукові у близьких і далеких галактиках братів по розуму. Адже людство — не єдиний розум у космосі. І що можна поставити на противагу цим планам? Палити свій будинок на сході сонця? Та це ж просто безглуздя! Чим це може бути, крім виплоду збудженої уяви? Навіщо всесвітові така жертва? Навіщо тим істотам зі сну твій дім, коли вони володіють всесвітом?»

— Рушай, — кинув.

Машина зірвалася з місця, помчала, залишаючи позаду спорожнілий будинок, колодязь, місток… Нарешті поворот — і вона вискочила на широке, пряме, як стріла, шосе.

Супутник Освальда легко вів автомобіль і все тріскотів про блискучі перспективи Вайса. Та тріскотнява впивалася в мозок дрібними колючими скалками, витісняючи з нього гірке минуле, сни і спомини останньої ночі. Шаленів двигун, колеса намотували гінкі милі, відвозячи його все далі від минулого і від майбутнього, того майбутнього, яке малювалося ще вчора.

Займався день, розпихаючи по ярах та байраках Заповідного степу рештки ночі. Ось на видноколі, там, де дорога впиралася в небо, з’явився криваво-червоний окраєць сонця.

«Сонце! Сонце! У нього буде власна лабораторія, велика і світла, виповнена сонцем, звідки він сягатиме в космос так далеко, як ніхто до нього… Але що йому треба ще згадати про сонце? Доконче потрібно…»

А небесне світило підіймалося повільно, ніби чогось чекало. Виповзло до половини, на мить зупинилося на прузі, ніби перевело дух, і лише тоді важко подерлося вище. Ось уже три чверті його над горизонтом, ось тільки маленький окрайчик залишається невидимим. Свідомість Освальдова чомусь чітко карбує кожен порух світила. Він знає, що схід сонця — лише мить. Але та мить наче розтяглася в години, і голос супутника з тріскучого і швидкого став тягучим, як гума. Та Освальд не слухає голосу. Вся його увага прикута до сходу сонця. Ось воно востаннє черкнулося об виднокіл, легко відштовхнулося від нього і попливло по обрію.

І раптом у його свідомості ясно пролунали слова: «Чекай, коли зійде сонце!» І водночас із цим спогадом в ясному небі спалахнула блискавка і страшенної сили вибух, як тріску, відкинув машину у придорожню канаву. Освальд вдарився об щось головою і вже не побачив дивного й незрозумілого явища, про яке так багато писали, але яке так ніхто й не зміг пояснити: сонячне світло раптом тоненькими струмочками потекло до місця вибуху, туди, де щойно сталася катастрофа. Здавалося, хтось всевладний у передсмертній агонії збирав його, кликав на допомогу. Сонце потьмяніло, на якусь мить стало поночі.