Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 160

Марія вже його чекала. Була в легкій ошатній сукні і в білих черевичках на підборі. Вони познайомилися перед цим на вулиці, і він призначив їй побачення, як звичайний хлопець звичайній дівчині. Став і подав їй жоржину.

— Яке чудо! — сплеснула вона руками, і він мимоволі задивився на неї: обличчя її світилося. Так, це була краса, про яку він і забувати там, у небі, починав, краса трепетна й неповторна, з живим, не подібним ні до чого чаром.

— Ну, чого ти так дивишся? — засоромилася дівчина й затулилася квіткою, увіч кокетуючи.

Тоді він іще дужче розчулився. Адже дві квітки побачив, обидві живі й обидві чудові. Захотілося простягти до цього дива руку й доторкнутися. Але він того не зробив, щоб не нітити дівчини, а тільки опустив очі й подумав, що його сила творити немарна.

Вони повільно пішли вздовж парканів, цікаві голови з’являлись у дверях і у вікнах; якась жінка плеснула їм під ноги відро брудно-сірих змилин, і вода розіллялася по землі каламутними змійками. Марія гордо звела голову, а тітка, котра так не пошанувала їх, спинилася на хіднику, обперлася пухкими руками об не менш пухкі боки й кивнула сусідці, котра, наче соняшник, витиналася з-за паркану:

— Бач, знайшла кавалера… Дженжуристий… Гей, ти! — крикнула вона Турові. — Бережися наших хлопців, боки тобі намнуть!

— Не слухай її! — схопила хлопця за руку Марія. — То така відьма, що зі святим посвариться! Заспокойтеся, тітко! — крикнула дзвінко. — І подивіться ліпше у свою калошу!

Тітка аж присіла, аж руками сплеснула, і над вулицею провисло щось деренчливе й розхитане, затарабанило, загорлало, начебто до кожного каштана було прив’язано по розбитому відру. І ті відра раптом заколивалися, наче дзвони. Марія смикнула хлопця за руку, і вони поспіхом подалися геть…

На сусідній вулиці було тихо. Так тихо, що почули вони, як десь голосно сокоче курка і лямко дзвонить ланцюгом, міняючи місце для лежання, пес. А ще вони почули, як на стовпі затуркав, кличучи голубку, голуб.

— Не вражайся! — сказала добродушно Марія. — Це вона так до всіх чіпляється. Розкажи мені щось краще… О, давай з’їмо морозива!..

Вони вийшли на людну вулицю і завернули до завитого хмелем павільйону.

— Я приїхав здалеку, — сказав він, ковтаючи холодну, солодку масу. — Як тобі сказати…

— О, я це зразу помітила! — засміялася дівчина. — Спершу подумала, що ти іноземець. Але ні, на тобі наша одежа.

— Я живу дуже високо…

— В Карпатах? — захоплено спитала дівчина, і було в ній при тому щось таке довірливе й радісне, що він аж очі опустив.

— Так! — сказав глухо.

— Ну, як тобі морозиво? — спитала Марія, жваво посилаючи до рота ложечку за ложечкою. — Я змалку люблю морозиво. Можу з’їсти двадцять порцій!