Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 161

Вона пирснула, а він засміявся.

— О, я, мабуть, смішна! — схаменулася дівчина. — Мені так подобається, що ти тут у нас ні разу не був. Я тобі все покажу, хочеш? Спершу ми підемо на атракціон. Любиш це?

Але він не відповів. Тільки дивився на неї і не міг намилуватися з її вроди. Відчув, що йому добре в цьому заклечаному павільйоні, що тут просторо, світло й гарно, а пахне хмелем і солодким холодом. Вона кинула на нього погляд раз і другий, а потім задивилася на нього й сама, бо він був такий гарний у ту мить. І забули вони раптом про морозиво, а ложечки з набраним іскристим їством завмерли в їхніх руках, і потонули вони один в одному, — а може, щось обоє згадали, щось із того, що було невимірно давно, майже дві тисячі років тому, а може, дихнула на них сива пустеля, а в тієї пустелі було спечне й палке дихання. І побачив він (а може, й вона) в небі величезну зорю, хоч був день, і засвітилася вона раптом ясно-синім полум’ям, а по пустельній дорозі їхав, як йому уявилося, старий лисий чоловік, той, котрий не міг народити зі своєю юною й прегарною жінкою дитини, отож і помолився небесам, а коли небеса його послухали, сів на старого, як сам, осла і мовчки від’їхав у пустелю…

Дівчина опустила очі, прикривши їх довгими, чорними віями.

— Я щось таке лепечу, — сказала ніяково. — Але так дивно мені: знаю тебе зовсім недавно, і наче бозна-відколи ми знайомі!

«Я знаю, відколи ми знайомі, — подумав Прибулець, все ще не маючи сили відвести погляду від її зрум’яненого личка. — Ми знайомі з тобою тисячі, а потім ще раз тисячі років».

— Ходімо! — підхопилася дівчина, щоб якось порушити мовчанку. — Це недалеко той парк…

І вони пішли на літачки. Їх посадили в алюмінюєву коробку, прив’язали до сидінь поясами, загуркотіли моторчики, і їх раптом піднесло. За мить усе закрутилося в очах: обличчя міщан, земля, дерева; хмари опинилися раптом унизу, а трава й люди злетіли вгору. Люди сміялися, поблискуючи сліпучо-білими зубами, і йому стало аж зовсім вільно й весело.

— Ха-ха-ха! — заливалася Марія й повернула до нього радісне й розпашіле обличчя. Струмені кіс рвалися від її голови, струмилися й сягали його обличчя, ніжно лоскочучи.

Хлопець у жовтій тенісці, робітник атракціону, лінькувато підійшов до щитка і натис на кнопку: Тур зі своєю супутницею раптом повисли вниз головами. Марія злякано і радісно завищала, і її волосся звисло розкучмленим пасмом донизу. Вітер лагідно заворушив кучерями, і Тур задивився на її тонку й гарну шийку.

— Годі! — сердито гукнула вона, і їхній літачок повільно опустився донизу, шалено тарабанячи пропелерами.

Вискочила розпашіла й зворушена. Очі її поблискували.

— Не страшно було? — спитав Прибулець пошепки.

— Ой-йой-йой, як було страшно! — сказала вона. — А тобі?

Він узяв її за руку й повів на колесо обстеження. Вони стрибнули в кабіну, яка захиталася під їхніми ногами, і за мить почали підійматися.

Тут було чудово. Легкий вітер порушив листя осокорів, і воно притишено лопотіло круглими шорсткими язичками. Широко розстелялися краєвиди, річка повільно пливла голубою дорогою, і на ній розкидано було чорні й білі посудинки човнів та катерів; далеко попереду синіли в тонкому смерканку, який буває погожого літнього дня, ліси.