Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 162

— Дивись, — сказала Марія. — Отам далеко, коло лісу, живе моя бабуся. Я до неї щоліта їжджу. В неї ростуть такі чудові груші! Ніде в світі не буває таких груш!

В кабіні над ними сидів хлопець у білій сорочці й пильно на них дивився.

— Чого він дивиться? — кивнув у той бік Прибулець.

— О, чудний! Чого хлопці дивляться на дівчат? Коли хочеш, це мій знайомий. Але він мені не подобається, подумаєш, своя машина, кирпу гне!.. — вона й сама задерла носа. — Задавака нещасний!

— А я не задавака?

— Та де! Ти навіть не сказав, скільки заробляєш. Знаєш, є хлопці, які перше, що кажуть, скільки заробляють… Цей теж такий!

Вона голосно засміялася, а Прибулець подумав, що це нелегке було б для нього запитання: скільки він заробляє?..

Вискочив із кабіни й подав їй руку. А коли спускалися сходами вниз, сонце засліпило йому очі. А ще більше засліпило воно Марію — вона від того аж засвітилася.

— А тепер куди? — спитала.

За годину вони вже сиділи в темному залі, і Прибулець задумливо вдивлявсь у екран. Там стріляли, кричали, роздираючи роти й видаючи довгі, протяжні зойки. Люди в уніформі бігали в клубенях диму, в них були змучені, брудні обличчя; плакала дитина, і по її щоках котилися сльози. «Що це таке? — думав Прибулець. — Вони калічать одне одного, вбивають, риють землю, кричать і горлають… Що це таке? І невже завжди таке на землі чиниться, коли в мене поганий буває настрій?»

«Яка це страшна гра!» — подумав Тур і зирнув крайока на свою супутницю. Вона сиділа скорботна й незвично притихла. А на екрані все ще бігали й падали люди і стікала тоненькою цівочкою ретельно знята червона кров…

— Важкий фільм! — сказала Марія, коли вони вийшли з зали. — Не люблю важких фільмів, тоді так сумно на серці…

Вона раптом струснула волоссям, засміялась і подивилася скоса на нього, а він знову вразився: була перед ним весела і ясна і знову світилася тією щирою красою, якої не буває там, угорі.

— Привіт, Марійко! — гукнув із вікна тролейбуса хлопець із розтягненим в усмішці ротом. — Як життя?

— Привіт! — відгукнулася Марія й помахала рукою. — Знаєш, чого він такий веселий? — повернулася до Тура. — Йому квартиру дали, а він уже жонатий і дитину має. В такій конурі вони жили!

Але Прибулець і досі ще думав про кіно. Бачив роздертий у крикові рот, і його ледь-ледь морозило.

— Ти що, ревнуєш? — засміялася Марія. — Ну чого? Ми ж з тобою ще зовсім ніхто. Ну, всміхнись!

Підвів очі й побачив перед собою найчудовіше з чудового. Обличчя, повне чару, щось було в ньому тремке, живе й рухливе, облите загадковим світлом. Подивився в очі дівчині й відчув, що входить у неї. Від неї також струмувало безліч невидимих для ока часточок — пливли вони, ніби срібні кульки. Сам струмував такою ж енергією, адже в людську плоть на той час утілився; за хвилину такого розглядання вони майже зовсім поріднилися.