Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 158

Відтак знову пішов Прибулець по білому пінистому полю, вряди-годи збиваючи ногами бурунці, а світ став жити за своїми незмінними законами. Довкола кружляли яснокрилі істоти, і кожен хотів саме на себе звернути увагу. Тур ішов і йшов, бо тримав у голові чудову й гарну думку і тією думкою тішився, як дитина черепашкою. Зрештою зупинився. Тоді підступили до нього гомункули і спинилися, так бувало завжди, коли надходила пора їм звітувати.

Перший схилився перед ним гомункул смутку.

— Те-ра-те-ре, — сказав він. — Біда! Я сам не відаю, чи я є! Люди, здається, вкрали мене, те-ра-те-ре! Світ змінний і неспостійний, і я не можу розібрати, де смуток, а де його нема.

— Так воно й має бути, — мовив Прибулець. — Один радіє, а другий смутиться. Світ замислений бути неоднозначним.

— Воно-то так, те-ра-те-ре, — сказав гомункул смутку. — Але часто один радіє через те, що другий смутиться, а третій грається смутком, наче це найвища радість. Коли ж смуток викликає радість, то чи це справжній смуток, так само, чи справжній він, коли сумуючи тішаться?..

Прибулець серйозно позирнув на гомункула й похитав головою.

— Бідний мій гомункуле! — сказав він. — Ти засмучений. Але це теж повинно тішити тебе, адже ти гомункул смутку. Коли ж ти не тішився, то смуток твій правильний, і знову-таки маєш бути задоволений.

— Але коли я задоволений, то не можу по-справжньому смутитися! — розпачливо вигукнув гомункул. — Те-ра-те-ре!

— Тоді забавою хай буде тобі те, що я не збираюся виліковувати тебе, — сказав Тур і повернувся до іншого гомункула.

Це був гомункул сміху. Він аж гикав од нападів реготу.

— Хо-ха-хо-ха! Хочу поскаржитися на те саме, — сказав він. — Моє я, хо-ха-хо-ха, розпадається. Люди забагато сміються на землі.

— Отже втішся, — сказав Прибулець.

— Утіха для гомункула веселості — ніж у серце, — сказав гомункул. — Бо що таке втіха, як не та сама веселість, хо-ха-хо-ха! Яка ж утіха може бути від веселості, коли ти сам веселість? Мені треба чогось, хо-ха-хо-ха, протилежного.

— Але ж ми визначили, ваша милість, — строго сказав гомункул смутку, — що радість — це смуток. Чого ж цей, перепрошую, бельбас, тут каже, що втіха — це тільки сама веселість.

— Поміняйтеся думками, — сказав Прибулець, — а коли у вас нічого не вийде, то зненавидьте або полюбіть одне одного.

— І що ж вийде, хо-ха-хо-ха? — спитав гомункул сміху.

— Ви пізнаєте не втіху, а антивтіху.

— Гм, мудро, — сказав гомункул смутку. — Хоч і не до кінця зрозуміло…