Читать «Третій варіант» онлайн - страница 90

Історія Атлантики писалася тоді кривавими літерами, її зловісні літописці — піратські верховоди Джим де Бойз, знаний за товариським прізвиськом Дерев’яна Нога, Шевальє Монтбарс, Френк Д’Олоно, Льюїс Скотт, Джон Дейвіс, Лорент де Графф, ван-Горн, Мансвельт та Генрі Морган, відоміший в колі своїх соратників як Підлий, що започаткував династію багатіїв-шкуродерів. Вони визнавали один товарообмін — кулі і ядра на срібло та золото.

Піратська Тортуга набирала сили. Ось уже Генрі Морган разом з Мансвельтом заміряються перебазувати державу беззаконня на острів Олд Провіденс. Ось уже морські розбійники запанували й на Ямайці, столиця якого Порт-Ройял зажила лихої слави «Вавилона піратів».

Тут замешкали люди без роду й племені, але з шаблюками, пістолями і кинджалами. Тут збували пограбоване. Ніхто нікого не питав, звідки він і звідки його скарби. Є гроші — відкривай шинок, таверну, ігорне кубло або невільничий заїзд. Нема ані шеляга — ставай під чорний прапор з портретом веселуна Роджера.

А в шинках і тавернах бенкетували строкаті типи з чорними стрічками замість ока і рятувальним знаряддям під час морської катастрофи — дерев’яною колодою замість ноги. І розраховувалися золотими дукатами нарівні з пістолетними пострілами і шабельними ударами.

І все-таки, як не розкошував піратський Вавилон, грізний час неминучої кари наближався.

Настало 7 червня 1692 року. Зранку ніщо не віщувало лиха. Як і завше, сонною імлою зависла над містом південна спека. В затінку пальм бряжчали келихи з ромом, стукали по денцю порожньої бочки програні в кості піастри, лунали хвацькі куплети про скриню мертвяка. На рейді Порт-Ройяла порипували шпангоутами кілька-десять наїжачених гарматами бойових кораблів із спущеними вітрилами.

Нараз гаряче небо заступили темні, важкі хмари. З громом і блискавками над містом вибухнула раптова тропічна буря. Злива була така, ніби почався всесвітній потоп. Аж тут страшний підземний струс гойднув всенький острів. Мить — і будинки перетворилися на недоладні купи битої цегли і потрощеного дерева, з-під котрих лунали зойки про допомогу. Та де там! Земля під ногами хиталася, небо потворно смикалося в конвульсійних гримасах блискавок.

— Рятуйся, хто може!

Та як урятуватися, коли єдиний порятунок — кораблі — сунули на місто? Велетенські хвилі з білими гребенями били в берег, усе далі сягаючи на суходіл, несучи бойові кораблі з гарматами і вусами якірних ланцюгів. Вулиці перетворилися на протоки, грізні, некеровані фрегати ішли на останній відчайдушний абордаж ще вцілілих будівель, трощачи і нищачи все на шляху.

За кілька годин на місті колишнього Порт-Ройяла вільно гуляли океанські хвилі.

— Авжеж! — завершив я свою повчальну розповідь. — Здавалося, небо, море і земля повстали проти злочинців. Їхню столицю поглинув океан, а острівець зруйнував землетрус. Така кара, а може, ще й страшніша, не минула й тутешніх лиходіїв!