Читать «Третій варіант» онлайн - страница 9

Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шабльонний і знайомий ритм.

Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже — можна спокійно подумати на самоті.

Тихо розмішував чай, дивився в вікно й силкувався уявити авдієнцію в наркома. Кріпись, товаришу Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, — усе! Цікаво, з чим ти повернешся додому. Дуже цікаво…

За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі — частіше й частіше — професор упізнав околиці Москви.

Хапливо підвівся, звичним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав, врешті м’яко почав збивати ходу й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.

Професор, примружуючи очі від ясного й холодного осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре».

* * *

Великий, на всю підлогу, кімнату устеляв м’який килим — єдина прикраса цього просторого, без зайвих оздоб, кабінету. Сірі строгі стіни змережено безліччю діяграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, застелений червоним важким сукном, а навколо — рівним, строгим рядом — прості дубові стільці з високими спинками.

І аж у кінці, біля величезних вікон, стояв на низьких лапках довгий брунатний робітній стіл.

Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобасту голову й худі гострі плечі.

Зачувши кроки, кін повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною й втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.

Професора в першу мить уразила колосальна портретна несхожість наркома.

На портретах це був показний мужчина з мужнім натхненим лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий неновий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.

— Професор Горський? — запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно рукою показав на тверде дубове крісло. — Прошу сідати. Ви в справі Академії.

Професор мовчки вклонився й подав листа.

Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому ожило, карі стомлені очі зацікавлено заіскрілися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.

— Це в районі Підкаменної Тунгуски, за Кежмою, якщо не помиляюся? — заговорив, невідомо чого зрадівши, нарком.

Професор здивовано поглянув на нього.

— Вам, здається, відомі ці місця?

— Дуже знайомі, професоре, дуже! — усміхався нарком.

Професор здогадався й зі щирою пошаною промовив:

— Каторга, мабуть?

— Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця — джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?

— Буду сподіватися, що знайдемо… — ображено відповів Горський.

Нарком несподівано відкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, по-хлопчачому.