Читать «Третій варіант» онлайн - страница 79
Олесь Бердник
— Що ж мені робити? — непевно промимрив.
— Вчитися. Іди, мій юний друже, до школи підвищення кваліфікації штурманів. Там ти одержиш сучасні знання…
— Знову за парту? — Вік живи — вік учись? А коли ж я піду у відпустку? Я ж, капітане, дня вільного не маю.
— А хто нині вчиться вдень? Тільки вночі! Азимут вжахнувся.
— Як уночі? А спати коли?
Його непідробний переляк був цілком зрозумілим: Азимут любить поспати. А вже як закимарить, то хоч стартуй над його вухом — не прокинеться!
— Спатимеш, Азимуте, на лекціях, — розтлумачую йому. — Прийдеш в аудиторію — і одразу в м’яке, тепле ліжко…
— Хіба дозволяють там спати?!
— Не лише дозволяють, а й змушують це робити. А хто не хоче спати, тому вводять снотворне, аби заснув відповідно до навчальної програми. Тепер ні слухати, ані розуміти не обов’язково. Від студента з посередніми здібностями вимагають спати. Ото відіспишся досхочу місяць-другий, і можливо, тебе навчать уму-розуму.
— Невже вві сні? — схвильовано запитав Азимут, котрий ще не вірив у своє шкільне щастя.
— Коли ж це я брехав?
Так я влаштував Азимута до школи. А оскільки й сам не звик до байдикування, тож і собі поклав завдання — набагато складніше…
Таємниці космічних радіозойків
На кухні заклично засвистів електрокавник. Пора за стіл. Капітан узяв люльку і трохи хрипкуватим голосом сказав:
— Поки Азимут давав хропака на всіх без винятку лекціях із штурманського мистецтва (він примудрявся на «відмінно» засинати навіть на практичних заняттях), я теж, щоб не осоромитися перед вірним штурманом, вирішив виконати одне з найскладніших завдань, що свого часу постало перед людством — розшифрувати сигнали, які сягають Землі з безмежних глибин Всесвіту. В цій відповідальній роботі мені ніхто не заважав, Азимут, перевтомлений нічним навчанням, удень відсипався.
Про труднощі, що чекали на мене, не варто й казати. Такі спроби були й до мене, але нікому не поталанило довести справу до переможного кінця.
Уявіть собі: за кожним новим винаходом надсилали сигнал у Всесвіт. Та всі намагання розв’язати проблему як «туди», так і «назад» виявилися марними. Ви, напевно, знаєте про ті даремні шукання, та коротко все-таки нагадаю.
Винайшли, було, прожектор і зраділи: можна спілкуватися за допомогою світла! Наприклад, побудувати велетенську дзеркальну чашу, розташувати колом по її вінцях надпотужні прожектори, сфокусувати їхнє світло всередині чаші і кинути промінь у простір. Мовляв, спілкуватимемося азбукою Морзе. Але проект було відхилено. По-перше, промінь мав бути скерований в одну певну точку. А звідки відомо, що саме в цій точці живуть розумні створіння? По-друге, аби промінь досяг хоча б планет Тау Кита, не вистачило б потужності усіх тодішніх енергостанцій.
Аж тут з’явилося радіо і спохопилися: тепер обміняємося інформацією! А хто збагне земну балаканину? Де гарантія, що наші теревені брати по розуму не сприймуть як досадні радіоперешкоди і не знищать їх?
Хотіли використати математичні зорові символи. Та як надіслати їх у Всесвіт? І нарешті — телебачення! Збагнули: «ось воно!». Втім, цей метод спілкування вимагає тисячоліть.
