Читать «Завіса. Олівець» онлайн - страница 9

— Це пусте, — засміявся хлопчик. — Побачили б ви мене в нашому тирі за гаражами! Хочете, підемо туди і ще раз поб'ємось об заклад?

Я оглянувся й побачив частину низької білої споруди, що притулилася до крутого схилу пагорба.

— Гаразд, але тільки не сьогодні, — сказав я. — Може, я прийду сюди ще раз. Виходить, твій батько — не Дад О'Мара. І все ж таки, коли я знайду його, тебе це потішить?

Хлопчик знизав худими, гострими плечима, що випиналися з-під светра каштанового кольору.

— Ну звісно. Та що ви зробите, коли навіть поліція нічого не вдіє?

— О, це думка! — промовив я і, не прощаючись, пішов.

Викладеною цеглинами стежкою я спустився до підніжжя пагорба і попід живоплотом попростував до будки біля воріт. У просвітах між кущами виднілася вулиця. На півдорозі до будки я побачив за огорожею синій седан. То була невелика, дуже чиста й гарна машина, трохи світліша за поліційну, одначе майже така сама завбільшки. А трохи далі за нею під перцевим деревом стояв мій родстер.

Я зупинився, придивляючись крізь живопліт до седана. За вітровим склом вився димок чиєїсь сигарети. Я повернувся спиною до будки біля воріт і поглянув угору, на пагорб. Малий Тревільян кудись пішов — певне, щоб сховати долара, хоча такі гроші для нього важили не багато.

Я дістав свого «люгера» калібру 7,65, якого прихопив того дня із собою, нахилився й засунув його дулом униз під шкарпетку на лівій нозі. Так я міг іти, хоч, правда, й не дуже швидко. Потім рушив до воріт.

Вони були замкнені, і ніхто не міг увійти, поки не з'ясують, що ти за один. Сторож, здоровенний чолов'яга з пістолетом під пахвою, вийшов назустріч, відчинив хвіртку і випустив мене. Якийсь час я розмовляв з ним крізь решітку, спостерігаючи за седаном.

Машина не викликала підозри. Схоже, в ній сиділо двоє чоловіків. Вона стояла футів за сто від мене по той бік вулиці в тіні від високого муру. Це була дуже вузька вулиця без тротуарів. Тож до свого родстера мені довелося йти не далеко.

Трохи накульгуючи, я перетнув бруківку, сів у машину й відразу ж перевірив, чи на місці запасний пістолет. У спеціальному сховку на передньому сидінні я тримав свого поліційного «кольта». Поклавши його в кобуру під піджаком, я ввімкнув запалювання, відпустив гальмо й рушив з місця.

Зненацька великими краплями сипонув дощ, а небо зробилося геть чорне. Однак і в такій темряві я побачив, що седан виїздить услід за мною на дорогу.

Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.

А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:

— Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо!

Це були не полісмени. Але тепер це не мало значення. Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові.