Читать «Завіса. Олівець» онлайн - страница 10

Я сів у седан.

— Чудово, Луї. Обшукай його.

Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав «кольта», тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, промацав пояс.

— Чисто, — сказав він і знову сів за кермо.

Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій «кольт», потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток — задоволений, розслаблений, з «кольтом» на коліні, — він сказав:

— Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.

5

Ми поїхали — повільно, спокійно, дощ тарабанив по даху, і струмочки води стікали по шибках машини. Ми петляли звивистими горбастими вулицями, серед великих маєтків, де мокрі фасади будинків ховалися за невиразними обрисами дерев.

У мій бік попливло кільце сигаретного диму, і чоловік з почервонілими очима спитав:

— Що він тобі розповів?

— Зовсім небагато, — відповів я. — Що Мона зникла з міста того самого вечора, коли газети повідомили про О'Мару. Старий Вінслоу про це вже знав.

— Йому не варто було копати так глибоко, — зауважив червоноокий. — Хлопці з поліції не стали в цьому ритися. Що ще?

— Сказав, що в нього стріляли. Хотів, щоб я вивіз його з міста. Але в останню мить пішов сам. Я не знаю чому.

— Та розв'язуй язика, нишпорко, — наполягав червоноокий. — Іншої ради в тебе немає.

— Оце і все, — промовив я і виглянув у вікно. За вікном була справжня злива.

— Ти не працюєш на старого?

— Ні. Він скупий.

Червоноокий засміявся. Я відчував у шкарпетці свій важкий пістолет, проте він був дуже далеко.

— Можливо, про О'Мару вже все відомо, — озвався я.

Чоловік на передньому сидінні трохи повернув голову до свого спільника і прогарчав:

— Де, ти казав, та триклята вулиця?

— У горішній частині Беверлі-Глен, бовдуре. Малголленд-драйв.

— А, он де! На тій вулиці сам чорт ногу зламає!

— А ми забрукуємо її оцим шпигом, — пожартував червоноокий.

Маєтки траплялися чимдалі рідше, і на схилах пагорбів уже з'явилися зарості низькорослого дуба.

— Ти непоганий хлопець, — зауважив червоноокий. — Тільки скупий, точнісінько, як той старий. Не розумієш моєї думки? Ми хочемо знати все, що він розповів, а тоді вирішимо — варто вбивати тебе чи ні.

— Іди ти під три чорти! — лайнувсь я. — Все одно ви мені не повірите.

— А ти вчини нам допит. Для нас це лише робота. Ми тільки робимо її і вшиваємось.

— Робота, може, й непогана, — сказав я. — Поки вона є.

— Ти забагато жартуєш, хлопче.

— Жартував. Але то було давно. Ще тоді, як ви сиділи в колонії для неповнолітніх. Та потім мені набридло жартувати.

Червоноокий знов засміявся. Здавалося, мої слова анітрохи не зачепили його.

— Як нам відомо, ти зв'язаний із законом. Сьогодні вранці ти не ляпав язиком? Га?

— Якщо я скажу «так», ви можете розправитися зі мною на місці.

— За тисячу доларів ти згоден про все забути?

— І щодо цього ви теж мені не повірите.

— Чому ж, повіримо. Ось наш план. Ми робимо свою роботу і вшиваємось. У нас організація. А ти живеш тут, користуєшся нашою прихильністю і робиш своє діло. І допомагаєш нам.