Читать «Завіса. Олівець» онлайн - страница 8

— Дуже гарно, — зауважила вона, і очі її спалахнули. — Але ти навіть не доторкнувся до келиха.

— Мені час іти, — пояснив я. — Дякую вам за все.

Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.

Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З. напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.

Я поглянув униз на ряд терас із квітниками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею — живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.

За маєтком пагорб спускався в бік міста й старих нафтових свердловин Ла-Бреа; тепер там на частині території зеленів парк, а необроблена земля була обнесена парканом. Кілька дерев'яних бурових вишок ще збереглося. Саме ці свердловини й забезпечили родині Вінслоу процвітання. Але потім вона, бажаючи позбутися смороду з відстійників, перебралася вище на пагорб, хоч і не надто далеко. Очевидно, господарям маєтку подобалося те, що з вікон було видно джерело їхнього багатства.

Я рушив цегляними сходами, що вели терасами вниз. На лужку темночубий, блідий хлопчик років десяти чи одинадцяти метав дротики в мішень, прикріплену до дерева. Я зупинився біля нього й спитав:

— Ти О'Мара-молодший?

Тримаючи в руці чотири дротики, хлопчик сперся на кам'яну лаву, подивився на мене байдужими темно-сірими очима — старечими очима, — й похмуро відповів:

— Мене звуть Дейд Вінслоу Тревільян.

— О, виходить, твій батько — не Дадлі О'Мара?

— Звичайно, ні. — Голос у нього був сповнений зневаги. — А ви хто?

— Я детектив і хочу знайти твого… я маю на увазі містера О'Мару.

Від цього наші взаємини анітрохи не потеплішали. Детективи були для хлопця порожнім місцем. Грім гарцював серед пагорбів, наче стадо слонів, що грали в квача. Потім у мене сяйнула думка.

— Б'юсь об заклад, із тридцяти футів ти не поцілиш чотири рази з п'яти в золоте коло.

— Оцими дротиками? — відразу пожвавішав хлопчик.

— Еге.

— А скільки ви ставите? — миттю зреагував він.

— Ну, долар.

Хлопчик підбіг до мішені, повитягав із неї дротики, повернувся назад і зайняв позицію поруч із лавою.

— Тут тридцяти футів немає, — зауважив я.

Хлопчик похмуро глипнув на мене й відійшов на кілька футів за лаву. Я усміхнувся, але незабаром мені було вже не до сміху.

Його невеличка рука метала так хутко, що я ледве встигав за нею стежити. Кілька секунд — і п'ять дротиків стриміли в центрі мішені. Хлопчик переможно глянув на мене.

— Чорт забирай, ти просто молодець, юний Тревільян! — вигукнув я і дістав долар.

Його рука заволоділа ним так спритно, як ото форель, що хапає муху. Він одразу ж сховав долара до кишені.