Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 139

Скільки разів у темні техаські ночі виходила Чікіта в поле і припадала до цієї жорстокої і неласкавої, та до болю рідної землі!

— Дядю Хуан… — шепотіла вона. — Дядю Хуан… Ви завжди заступалися за бідний народ. Ми чекаємо вас, ми знову будемо з вами! Нас багато в Техасі, дуже багато! Ви прийдете? Я знаю, що ви живі! Я знаю — ви живі, живі!

І це була правда. Хуан Месник був живий. ' Незабаром після війни йому довелося знову побувати в ранчо дона Бартоломео Прадо. Але цього разу вже не в ролі гостя. Ніхто не впізнав у ньому молодого офіцера, який п'ять років тому зачарував родину Прадо. Ніхто. Навіть Долорес. Ще красивіша, ніж раніше, вона стояла, прихилившись до стіни, і з жахом та ненавистю дивилася на знаменитого «бандита» Хуана Месника.

Рікардо зібрав пеонів, зняв свого крислатого капелюха, щоб Долорес краще могла роздивитися на його обличчя, і гукнув охриплим від хвилювання голосом:

— Дивіться на мене, мексіканці! Дивіться гарненько! — Я — Хуан Маркадо, на прізвисько Месник із Техасу! Це мене було закопано по горло разом з вашими товаришами у дворі цього дому. Ви впізнаєте мене?

— Впізнаємо! — дружно гукнули пеони.

А Долорес так і не впізнала…

З того часу минуло багато років. І дивна річ! Хуан Месник такий самий молодий та сильний і, як і раніше, наганяє жах на жорстоких поміщиків, наглядачів і чиновників Мексіки. Чутки про те, що його вбито, щоразу виявлялися неправдивими. Завжди знаходилися люди, які клялися рідною матір'ю, що бачили його на власні очі живим і здоровим. Дехто запевняє, нібито Хуана Месника смерть не бере. Нібито його заворожила якась чаклунка…

Ніхто не впізнав би в немічному і, як дитина, маленькому дідкові, що сидить у глибокому кріслі розкішного кабінету, людини, яка колись зіграла таку страшну роль у долі Рамона, Рікардо, всього Техасу й Мексіки. Це був містер Герберт Крафт, колись відомий лікар із Техасу.

Вашінгтонське літо було в розпалі, але він кутався в плед і, горблячись, дивився на стрункого молодого чоловіка, який шанобливо стояв перед ним.

Мовчанка тривала довго. Здавалося, що, забувши про відвідувача, містер Крафт поринув у далекі спогади.

Але, можливо, це лише здавалося, бо спогади про минуле вже не викрешували вогню в його очах.

Містер Крафт зажував, зачмокав безкровними губами.

— Пісок… Пісок… — пролунав його надтріснутий, рипучий голос. — Купа піску — ось що таке Куба! Кляті іспанці… Річка Міссісіпі, наша річка, намила цей пісок. Значить і пісок наш!

Молодого чоловіка попередили, що сер Герберт Крафт має звичку розмірковувати вголос і що перебивати або перепитувати його не слід. Та він і так розумів — мова йде про Кубу. Цей багатий острів давно має стати власністю Сполучених Штатів. Адже Америка — для американців, твердить доктрина Монро!

— … Втопити! В морі втопити клятих іспанців!

— Цілком вірно, сер! — несміливо зауважив молодий чоловік. — Куба має належати Сполученим Штатам Америки, сер. Війна з іспанцями неминуча.

— Дурниця! — відрубав Крафт. Важко було уявити таку владну силу в голосі цього немічного, майже прозорого дідка. Після тривалої паузи він заговорив спокійніше: — Один розумний мексіканець якось сказав: «Перемога — це коли одна країна довго висмоктує соки в другої». Для цього не завжди потрібні гармати й солдати, але завжди потрібні гроші і віддані люди. — Містер Герберт Крафт замовк і знову, здавалось, забув про відвідувача.