Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 136

— Неодмінно, Тоні! — обізвався Хуан. Він був дуже заклопотаний. — А багато солдатів іде твоїм слідом?

— Багато, щоб їм ні дна ані покришки! Тисячі з півтори! Але сотень зо три ми з тобою вколошкаємо напевно і заткнемо ними міжгір'я на все життя…

— А далеко вони од вас відстали? — запитав Рікардо.

— Години на чотири. Брати перезирнулися.

Через вузьку щілину поміж скелями все йшли і йшли ірландці. Вони не розуміли, що тут коїться. Деякі, побачивши чужих людей, хапалися за зброю. Галлаханові довелося покинути братів і пояснювати новоприбулим, що вони опинилися серед друзів.

Рікардо перший порушив мовчанку.

— Ми могли б піти в обхід через долину, і, коли американці почнуть виходити із міжгір'я, вдарити по них із засади. А вихід тут триматиме Галлахан. Так?

— Так, так, так… — сказав неуважно Хуан і змовк.

Він думав, що саме зараз випала нагода сказати Рікардо, своєму братові, про те, про що той не наважився б заговорити першим, — про повернення до колишнього життя, до мексіканської армії. А отже, і до сім'ї, і до коханої дівчини…

— Чого Ти мовчиш, Хуане? Про що ти думаєш?

— Ну от, Рікардо! — Хуан ледве стримував хвилювання. — От і доведеться нам з тобою розлучитися. Твоє місце в армії… Ти офіцер.

Дивно… Про це ж саме подумав зараз Рікардо, коли почув, що почалася війна. Ці думки злякали його, і він прогнав їх від себе.

— Покинути загін? Розлучитися з тобою? — запитав він розгублено.

— Атож. Так треба, це твій обов'язок. — Хуан говорив твердо, але намагався не дивитись у вічі братові.

Рікардо був спантеличений. Він відчував, що, всупереч бажанню, його охоплює радість: «Долорес… Долорес… Я знову побачу тебе!»

І ця радість була сильніша від гіркоти розлуки.

— Але після війни ми знову зустрінемось, еге, Хуане? Ми знову будемо разом, правда?

Рікардо не чекав відповіді. Він просто хотів вірити самому собі.

— Звичайно! — Хуан поплескав його по плечу. — Після війни ми знову будемо разом. — А сам думав: «Закінчиться війна, і ти повернешся до своєї сім'ї, до своїх друзів, до дівчини, яку кохаєш… Ну, що ж! Я ж сам запропонував тобі це. Я хочу, щоб ти був щасливий, їдь!» — Капрал Санчес, звичайно, поїде з тобою…

— Так, — сказав Рікардо і спохмурнів. Тільки зараз він збагнув, що розлучається з Хуаном надовго, можливо, навіть назавжди. На війні може всяке трапитись. — Але спершу ми разом ударимо по американцях, Хуане. Востаннє! — попросив він.

— Гаразд. Востаннє, - згодився Хуан і з вдаваною бадьорістю додав: — А тепер ходімо, брате! Викладемо наш план Галлаханові.

Хуан і Рікардо, як завжди, мчали поперед загону. Відкинувши за спину крислаті капелюхи, вони припали до шиї своїх коней.

Вітер лопотів їхніми яскравими сарапе, і в промінні призахідного сонця, величезного і надзвичайно червоного, здавалося, що вершники пойнялися полум'ям. Цокіт копит перекочувався гулкою луною між скелями, які тепер височіли тільки ліворуч. З правого боку до самого обрію розстилалася безмежна рівнина.