Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 20

— Замовкни, — сказав спокійно. — У мене свої справи, і я нікому не дозволю пхати до них свого носа. А зараз приготуй мені щось на дорогу. Мушу виїхати ще ввечері.

— Таж ти щойно приїхав! — з німим благанням заломила руки.

— Мушу їхати, — повторив з притиском. — Не гайся, лише приготуй якусь їжу. А коли хтось приїде з лісництва, скажи, що я поїхав у справах. Завтра-позавтра вернуся…

Шукала у шухляді ножа, щоб накраяти хліба. Відчувала, що все це безглуздо, але не мала вже сили, щоб здійснити давно задумане. Не могла від нього піти. Зрештою, куди? Схлипнула лише кілька разів, але він не звернув на це уваги. Присунув ближче до себе гасову лампу, щоб краще розгледіти записані на невеличкому клаптику паперу знаки, цифри, слова…

За вікном знову блиснуло. Почулося гуркотіння грому.

Вівторок

Вулиця була безлюдна. Шиманський сердито підкручував вуса і з-під насуплених брів поглядав на свою «аварійну службу». Син сторожа охоче взяв подану йому асигнацію. Спочатку він здивовано витріщив очі, почувши, в чому має полягати його робота, а тепер ліниво гойдався в кріслі, чекаючи сигналу, щоб тієї ж миті кинутись навздогін за якимсь шибайголовою, що різав на тумбі театральні афіші. Врешті сімнадцятирічного Роберта Гурку не дуже цікавила химерна пристрасть старого Шиманського. Він узяв гроші за те, що не спатиме, і, якщо той шмаркач з'явиться, йому треба буде його спіймати. Та й край.

Шиманський глянув на годинник. Наближалася четверта година. Ще раз з осторогою виглянув з-за фіранки і майже крикнув:

— Є! Увага! — він стишив голос до шепоту. — Підійди обережно і поглянь. Це він!

Хлопчак, за яким стежили, повільно обминув сквер, кілька разів уважно подивився на вікна квартири Шиманського, але, мабуть, нічого не помітив підозрілого, бо спокійно підбіг до афішної тумби, витяг із кишені маленьку картку і ніж а чи лезо — здалеку важко було розпізнати.

— Почекаємо ще дві-три хвилини, — повчав Шиманський. — Потім спустишся вниз, вискочиш із брами і приведеш його до мене. Ха! — випростався він задоволено. — Навіть не сподівається, що вже маємо його на мушці… Ну, йди, — сказав, стежачи за хлопчаком, який завзято длубався біля афіші. — Піймай його і приведи сюди. Але не бий, запам'ятай, не бий…

Події розгорталися так швидко, як у ковбойському фільмі. Нащадок Гурків зі швидкістю спринтера вискочив із прочиненої брами. Напад був раптовий, хлопець не встиг пробігти й двадцяти метрів, як був схоплений за плече. Опиратись було марно, через кілька хвилин, коли всі спроби вивернутись і вдарити ногою дужчого супротивника не дали жодних результатів, малий капітулював і спокійно дав себе довести до кімнати, де на нього чекав Шиманський.

— Відпустіть мене! — кричав розгніваний хлопець. — Відпустіть! Він, — спійманий кивнув головою у бік явно задоволеного Гурка, — вивернув мені руку.

— Сідай, — запросив хлопця Шиманський. — Ось на цьому зручному кріслі. А тобі, Роберте, дякую, можеш іти.

Син сторожа бачив, однак, справу в іншому світлі.