Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 19

— … той старий таку свиню підклав мені… — долинули до Тржаски хлопцеві слова.

Тржаска подумав, що життя може викинути будь-який фортель, і, мабуть, ще ніколи не був так близько до істини, як тепер. Ошатно одягнений чоловік був тією особою, яку він з великим задоволенням попрохав би привести до свого кабінету. Та він не був ясновидою і думав уже про щось інше, коли чоловік сів з хлопцем на лавці у безлюдній тінистій алеї і дістав з портфеля стозлотову асигнацію.

— Це для тебе, мій хлопче, — озирнувся навколо і додав пошепки: — Але це ще не все. Якщо хочеш мати м'яча, мусиш піти туди ще раз. На, — вийняв з кишені аркуш паперу, — це остання частина ребуса.

Хлопець старанно склав дані йому гроші.

— Дякую вам… А той останній аркуш я відразу спалив, як ви й звеліли. І це також обіцяю зробити як слід. Старому не вдасться мене спіймати, — підкреслив хвалькувато. — Він, очевидно, має ганж. Розумієте, не всі в нього вдома…

Чоловік кивнув головою:

— Старайся, то не шкодуватимеш. — Підвівся з місця, махнув на прощання рукою і залишив хлопця разом з його мріями про м'яч, такий самий справжній, як той, що ним грав сам Любанський з «Гурніка».

На стемнілому небі сяйнула змійка блискавки. Грому не було, а це означало, що найближчими днями дощу не передбачалося.

Жінка пересунула баняк з розпеченої плити на край, зняла накривку, і по всій кімнаті розійшовся гострий запах смаженої капусти. Обертаючись, глянула на чоловіка, що сидів край столу, і зціпила зуби. Хотіла нарешті сказати йому, що думає про таке життя, про безконечні, ось уже протягом кількох років, свої поневіряння, про страчені молоді літа і вічну біганину між кухнею, кошарою і полем, що пролягло вузькою смужкою під лісом. Грюкнула на стіл дві тарілки та алюмінієві ложки.

— На! — буркнула спересердя і, схрестивши на грудях руки, неприязно стежила за його неквапливими рухами під час їди. Однак не витримала тривалої тиші, яка ставала дедалі нестерпнішою. Зі всіх сил намагалася бути спокійною, і все ж з її уст спливали одноманітні слова, що виливались у струмінь жалю, скарг, нарікань. Нагадала йому про все: його похмурість, немилосердність, тривалі поїздки невідь-куди і по що, наглі вибухи шалу, коли випадково торкалася його паперів. Пам'ятала все… А він слухав і навіть найменшим рухом чи жестом не виказував зацікавлення чи образи. — … Напевно, до інших жінок їздиш на цій своїй машині! Ані хвилини спокою, ані допомоги від тебе! Теж мені велике цабе! — Намагалася хоч так принизити його, вказати на його нікчемність, вдарити по амбіції: — Тільки й знаєш по зайців у ліс ганяти. А оті твої диявольські пляшечки, що їх ховаєш у письмовому столі, оті паскудні бур'яни на городі, котрі я зараз повириваю… — Вже не була спокійна, голос її аж прискав люттю, вона зробила навіть крок до дверей, щоб цієї ж миті здійснити свою погрозу, але він, досі непорушний, раптом схопився з місця і з несподіваною силою здавив її за плече. Жінка аж скрикнула від болю.