Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 22

Що ж робити? Тікати до комуністів? Але вони знищили сім'ю Лі. І як вони можуть зустріти самого Лі? Адже він не простий солдат, а агент спеціальної служби. З полоненими комуністами на островах не панькаються. Про страшну їхню долю Лі Вань-фа було добре відомо. То ж чи стануть люди на материку розбиратися в тому, наскільки винуватий Лі? Одним колишнім солдатом менше, одним більше…

Зашаруділи обережні кроки. Мічений сів на траву поруч з Лі. Він люто вилаявся. Жестом наказав: «Повзи за мною», — і поповз вперед.

У печері було вогко й холодно. Ліхтарик Міченого вирізав з пітьми вузьку, з нерівними краями стрічку кам'янистої долівки.

Раптом смуга світла затремтіла, метнулася в сторону і підскочила.

Лі відчув удар у бік і почув шепіт старшого:

— Собаки… Поріддя черепахи… Тепер і Лі побачив те, що налякало Міченого.

Поруч з невеликим плоским каменем лежав недокурок, а трохи далі було ясно видно слід важкого солдатського черевика з підківкою на підборі.

Мічений підняв недокурок, розтер його між пальцями і з злістю сказав:

— Це чортів солдат був тут зовсім недавно, — тютюн не встиг як слід відволожитися…

— Чого він тут шукав? — похмуро спитав У Де-гуй.

— Чого б не шукав — наш притулок, здається, доведеться залишити:

— Ей, старший, — раптом вигукнув злякано У Де-гуй. — Наш тайник виявлено.

Сун одним стрибком опинився біля стіни. Камінь, що прикривав вузький лаз, було зсунуто вбік. Минулого разу, повертаючися з материка на острів, агенти залишили тут кілька пачок патронів і консерви.

— Сховище засічено, — задумливо пробурмотів Мічений і вигукнув: — Ходімо…

— Куди? — розгублено спитав Лі.

— На тому світі довідаєшся, куди! — відповів Мічений. Він і сам не знав, куди йти.

Минуло вже кілька годин відтоді, як агенти залишили печеру. Раптом почулися кроки. Притиснувшись до землі, вони напружено вдивлялися в пітьму. Звуки наростали, оточували їх звідусіль, наближалися. Довелося знову повзти, перетяти лісок, пробігти ущелиною між скель і знову видиратися гірським схилом. Несподівано зверху хтось крикнув:

— Стій! Хто йде!

Агенти мовчали. Один за одним прогриміли два постріли. Мічений поповз убік, за ним поповзли інші.

Ззаду знову пролунали постріли. Почувся свист куль.

У Де-гуй деякий час не відставав, але, відчувши гострий біль у нозі, зрозумів, що його поранено і нарешті побачив, що далі рухатися він не може.

— Да-лун, не можу йти! — процідив він крізь зуби.

— Можеш чи не можеш, а треба йти! Давай допоможемо, незабаром знайдемо якесь укриття.

Мічений і Лі підхопили У Де-гуя попід руки. Бандити довго пробиралися, блукаючи, поки нарешті не натрапили на вузьку печеру. Вони насилу змогли втиснутися туди. У Де-гуй лежав долілиць, як поранений звір, і облизував пересохлі губи. Тремтячи всім тілом, Лі Вань-фа пробурмотів:

— Х-х-холодно…

— Розкис! Селюк! — вилаявся Мічений.

У Де-гуй зубами відірвав клапоть від рукава.